Брюс Кемерон - Подорож собаки

Я стежив за Ганною, сподіваючись якої підказки – чому зараз згадали моє ім’я. Жінка приклала руку до рота.

– Я… гаразд, звісно. Я подбаю, щоб цього не сталося знову.

Клеріті ще спала, прихилившись своєю маленькою голівкою до плеча Ґлорії. Та передала дитину Ганні й із зітханням сіла за кухонний стіл.

– Є охолоджений чай? – спитала вона.

– Зараз зроблю тобі.

Тримаючи дитину, Ганна підійшла до кухонної поверхні. Вона виклала речі на стіл, проте я не бачив ніяких коржиків, хоч явно відчував у повітрі їхній запах, солодкий і теплий. Я покірно сидів і чекав.

– Я просто гадаю, було б краще, щоб на час нашого з Клеріті приїзду в гості собака лишався у дворі, – сказала Ґлорія.

Вона відсьорбнула напій, а Ганна тим часом підсіла до неї за стіл. Клеріті заворушилася, і Ганна погладила її.

– О, цього я зробити не можу.

Я зі стогоном улігся, гадаючи, чому люди завжди так роблять: говорять про коржики, але жодного не дають собаці, який на них заслуговує.

– Дружко – частина родини, – сказала Ганна.

Я сонно підняв голову, подивившись на господиню, але коржиків усе одно не було.

– Я коли-небудь розповідала тобі, як він звів нас з Ітаном разом?

На слові «Ітан» я завмер. Це ім’я все рідше й рідше лунало в цьому будинку, проте я не міг чути, як його вимовляють, і не згадувати при цьому його запах чи дотик руки до мого хутра.

– Собака звів вас разом? – перепитала Ґлорія.

– Ми з Ітаном були знайомі з дитинства. У старших класах закохані, але після пожежі – ти ж знаєш про пожежу, яка скалічила йому ногу?

– Може, ваш син згадував, не знаю. Здебільшого Генрі говорив лише про себе. Ви ж знаєте, які вони, чоловіки.

– Гаразд, після пожежі Ітан… щось темне володіло ним ізсередини, а я була недостатньо доросла, тобто недостатньо зріла, щоб допомогти йому впоратися з цим.

Я відчув щось схоже на смуток у Ганниному голосі та зрозумів, що потрібен їй. Будучи досі під столом, я підійшов і поклав голову їй на коліна. Вона м’яко погладила моє хутро. Босі ніжки Клеріті звисали просто наді мною.

– Ітан тоді теж мав собаку, чудового золотистого ретривера на ім’я Бейлі. То був його пес-чудак.

Я замахав хвостом, почувши ім’я Бейлі та слово «чудак». Щоразу, як Ітан називав мене чудаком, він робив це з любов’ю, обіймав мене, а я цілував його в обличчя. Цієї миті я тужив за Ітаном так сильно, як не тужив давно, і відчував, що Ганна теж сумує за ним. Я поцілував руку, що гладила мене, і Ганна опустила очі й усміхнулася до моєї голови на своїх колінах.

– Ти теж хороший собака, Дружку, – сказала жінка.

Я трохи енергійніше замахав хвостом, почувши, як мене назвали хорошим собакою. Цілком імовірно було, що зрештою вся ця розмова скінчиться коржиками.

– Хай там як, ми пішли різними шляхами. Я зустріла Метью, ми одружилися, і в мене народилися Речел, і Сінді, і, звісно, Генрі.

Ґлорія тихо хмикнула, але я на неї не дивився. Ганна продовжувала гладити мене по голові, і я не хотів, щоб вона зупинялася.

– Коли помер Метью, я зрозуміла, що сумую за дітьми, і переїхала назад до міста. І одного дня, коли Дружку був, мабуть, рік, він гуляв у собачому парку і йшов за Речел до дому. У нього на нашийнику був жетон, і коли я глянула на нього… що ж, була неабияк здивована, побачивши там ім’я Ітана. А як здивувався Ітан, коли я зателефонувала йому! Я думала про те, щоб заїхати побачитися з ним, та, мабуть, ніколи б на це не зважилася. Дурість, але між нами все недобре скінчилося, і, хоч це було давно, я відчувала… не знаю, соромилася, мабуть.

– Знайшли кому розповідати про тяжкі розриви. У мене їх безліч було, це точно, – фиркнула Ґлорія.

– Так, не сумніваюся, – промовила Ганна. Вона подивилася вниз на свої коліна й усміхнулася мені. – Коли по всіх тих роках я побачила Ітана, це було так, наче ми ніколи не розлучалися. Нам було призначено бути разом. Дітям я, звісно, не стала б цього казати, але Ітан завжди був моїм єдиним, моєю спорідненою душею. І все ж, якби не Дружко, ми могли б ніколи більше не зустрітися.

Мені подобалося чути, як моє та Ітанове імена промовляють уголос, і я відчував Ганнині любов і смуток, коли вона всміхалася мені.

– Ой, поглянь, котра година, – раптом сказала Ганна.

Вона встала й передала Клеріті Ґлорії. Маля ворухнулося, тицьнувши крихітним кулачком у повітря, і позіхнуло. Зі стукотом з гарячої духовки з’явилися коржики, і хвилею розійшовся смачний запах, але Ганна жодного мені не дала.

Для мене відчувати коржики в такій звабливій близькості до власного носа й не отримати смачненького було величезною трагедією цього дня.