Брюс Кемерон - Подорож собаки

– Ти не мусила б робити це так часто, якби стільки не їла, – сказала жінка.

– О ма- мо , – відповіла Сі Джей. Вона встала, підійшла до раковини й випила води.

– Як твоє прослуховування? – спитала Ґлорія.

– Жахливо. Я не отримала нічого . Типу, весь рік треба було ходити в драмгурток – інакше тебе навіть не розглядають.

– Що ж. Якщо вони не хочуть бачити мою доньку у своїй літній виставі – це їхні проблеми. Байдуже: ніхто ще не ставав акторкою, граючи в шкільних п’єсах.

– Саме так, Ґлоріє. Хто взагалі чув, щоб актори грали ?

– Я лише кажу, що ніколи не співала в старшій школі, але мені це анітрохи не завадило.

– А я ж думаю, що останнім часом усі компанії звукозапису так і ломляться до нас.

Ґлорія схрестила руки на грудях.

– Я мала дуже перспективну кар’єру, доки не завагітніла тобою. Коли народжуєш – усе змінюється.

– Та що ти кажеш? Ти більше не могла співати, бо народила? Ти що, народжувала мене через горлянку?

– Ти ніколи мені не подякувала, жодного разу.

– Я маю дякувати за своє народження? Серйозно? А листівки про це не роблять, типу «Дякую, що дозволила мені дев’ять місяців побовтатись у тебе в матці»?

Я підстрибнула й із майстерною точністю приземлилася на ліжко.

– Пішла геть! – рявкнула Ґлорія.

Почуваючись винуватою, я зіскочила й гепнулася на підлогу, похнюпивши голову.

– Усе гаразд, Моллі. Ти хороша дівчинка, – заспокоїла Сі Джей. – Що ти маєш проти собак, Ґлоріє?

– Я просто не бачу в них нічого привабливого. Вони чинять бешкет і жахливо смердять, а ще лижуться й узагалі не роблять нічого корисного.

– Ти б відчувала інакше, якби просто провела з песиком час, – відповіла Сі Джей, голублячи мене.

– Уже проводила. Моя мати мала собаку, коли я була малою.

– Ти ніколи мені про це не казала.

– Вона полюбляла цілувати його в рот, і це було огидно, – продовжувала Ґлорія. – Постійно була закохана в нього. А той був жирний і просто лежав у неї на колінах цілісінький день, не робив нічого корисного – лише сидів і дивився, як я прибираю будинок.

– Ну, Моллі не така.

– Ти всі гроші витрачаєш на собачу їжу й рахунки від ветеринара, коли є стільки чудових речей, які ми могли б купити.

– Тепер, коли в мене є Моллі, я більше нічого не хочу. – Сі Джей почухала моє вухо, і я пригорнулася до неї з легким завиванням.

– Бачу. Уся увага цій собаці, а матері – нічого. – Ґлорія розвернулася й вийшла у двері.

Сі Джей встала й зачинила їх, а тоді згорнулася калачиком зі мною на ліжку.

– Ми заберемося звідси, тільки-но зможемо, обіцяю, Моллі, – сказала Сі Джей, а я лизнула її в обличчя.

Я була хорошою собакою, яка дбала про дитину з родини Ітана, але не лише тому, що він цього хотів би. Я любила Сі Джей, любила засинати в її руках, прокидатися з нею, супроводжувати до художньої студії.

Чого я не любила – то це чоловіка на ім’я Шейн, який почав постійно навідуватися. Увечері Ґлорії дуже часто не бувало вдома, тож Шейн і Сі Джей обіймалися на канапі. Його руки пахли тим самим запахом, що просякував одяг Сі Джей. Він завжди вітався зі мною, але я бачила, що насправді йому не подобаюся – аж занадто недбало гладив мене. Собака таке завжди бачить.

Я не довіряла людям, які не люблять собак.

Якось увечері, коли Шейн був у нас, прийшли Трент і Роккі. Брат дуже стривожився, глянувши на Трента, який навіть не став сідати. Я відчула Трентові гнів і сум, і Роккі явно відчув їх теж. Я спробувала залучити Роккі трохи поборюкатися, але його це не цікавило: він був зосереджений на господареві.

– О, привіт, просто подумав зайти і… – вимовив Трент, нервово піддавши ногою килим.

– І, як бачиш, вона зайнята, – кинув Шейн.

– Так, – погодився Трент.

– Ні, заходь, ми просто дивимося телевізор, – сказала Сі Джей.

– Ні, я краще піду, – відповів Трент.

Коли він пішов, я підійшла до вікна, визирнула з нього й побачила, як він стоїть біля своєї машини, довго дивлячись на будинок, перш ніж відчинити дверцята й поїхати.

Роккі був на передньому сидінні.

Наступного дня Сі Джей не одразу повернулася зі школи, тож я жувала палички на задньому дворі й спостерігала, як кілька пташок стрибають із дерева на дерево. Гавкання на птахів рідко приносить якусь користь, адже ті не розуміють, що мають боятися собак, і просто займаються своїми справами. Раніше я вже їла мертвих пташок, і це мені взагалі не сподобалося. Мабуть, я не стала б їсти живу, якби спіймала, хоча не проти була б спробувати, чи живі хоч трохи кращі на смак.