Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Джонатан вийняв великий рожевий фломастер, на білій скатертині намалював велике серце, всередині якого старанно написав:

Від Ґарі.

На двадцять відсотків менше.

Джонатан не побачив, звідки чекати удару.

Втім, це логічно, хай там як. Мінлива частина його платні залежала безпосередньо від торгового обороту його діяльності. Оборот зменшується, заробітна платня також. Мати все неможливо.

Тим гірше. Про відновлення попереднього підходу до роботи геть не йдеться. Тепер це не мало ніякого сенсу для нього, надто багато задоволення він діставав від того, що відчував себе чесним, принциповим, корисним для інших. Надто пишався тим, що почувався хорошою людиною. Неможливо повернутися назад після стількох втрачених років, перш ніж він збагнув те, що наразі видається цілком очевидним: благополуччя залежить від душевної рівноваги. Душевна рівновага – ось ключ. Знати, ким ти є, бути таким на повну силу й щомиті, відмовлятися бути кимось іншим.

Тим гірше для грошей. У будь-якому разі, не вони тепер є для нього мотиваційним чинником. Як і для тих, хто передбачає кінець свого життя, вочевидь. Одні лише фараони забирали свої багатства в потойбіччя. А ми, від Землі сущі, коли підходить наш останній день, усвідомлюємо, що те, що займало більшу частину нашої уваги впродовж усього життя, раптом стає абсолютно непотрібним, не дає ні допомоги, ні порятунку.

Втім, у Джонатана таки виникла одна, значно тривіальніша й по-дурному конкретна проблема: треба платити за житло й оплачувати рахунки. І тут може заклинити.

Він замислено проглянув виписку з особового рахунку та довгий список сум, що вишикувались у колонці витрат.

Жодного сумніву, доведеться вести значно скромніший спосіб життя, який і так не дуже затратний. Відмовитись від анонімних подарунків. Кава, квіти та всілякі мафіни – зрештою виливаються в кругленьку суму. Шкода… Це було так приємно, так мило. Оскільки ми всі поєднані, то, роблячи добро іншим, він обдаровував і себе…

Доведеться шукати засіб, як і в якій формі продовжувати це надалі, щоб не заблокувало його банківський рахунок…

– Неймовірно смачні ваші штучки! Браво, старий!

Ґарі уважно оглянув клієнта. Чолов’яга років сорока. Гарно вбраний. Ніколи не бачив цього типа раніше. У будь-якому разі, він не завсідник.

– Загорніть три, ні, чотири, – сказав чоловік.

Ґарі мовчки загорнув мафіни і взяв гроші.

– Бездоганно, – сказав чоловік. – Гарного вечора, і ще раз дякую!

Ґарі провів його поглядом, аж доки той вийшов за поріг.

Що з ними всіма таке діється з самого ранку, чорт забирай! Що вони взяли собі в голови? Всі якісь дивні, неясні. Що ж там зійшло з рейок? І чому їх так багато? Він ніколи не бачив стільки клієнтів за день. Ніколи. Навіть тоді, коли черга здавалася безкінечною.

Несподівано він згадав, що у дворі галасують діти. Досі він був настільки зайнятий, що ніяк на них не зважав. Вони, цілком певно, знову бешкетують. Діти у дворі, як мафіни в печі: відвернувся на п’ять хвилин – і гаплик.

– Це ви Ґарі?

Він підвів очі. Зі справді дивною усмішкою, в капелюшку, яких він у житті не бачив, до нього йшла незнайомка. Що потрібно ще й оцій?

– Ваші тістечка такі смачні!

Якусь мить Ґарі дивився на неї. Маючи пронизливий голос, вона скидалася на оперну співачку, яких інколи бачиш по телевізору і які верещать так, наче їх душать.

– Це не тістечка, а мафіни…

– Дайте мені два, будь ласка. Вони такі смачні, такі соковиті. Ви найкращий кондитер, Чудовіссімо! Блискучіссімо! О! Я обожнюю ці тістечка!

Її не можна було зупинити. Вона взяла свій пакуночок і зникла, так само в екстазі, з пронизливими вигуками, як жінки, що грають у кіно. Саме в кіно, бо в реальному житті такого не існує.

– О пане, твої рогалики такі смачні! Скільки вони коштують?

Це був неймовірний день.

– Це не рогалики, а мафіни. Долар – мафін без наповнювача, долар тридцять п’ять – усі інші.

– Так, я візьму один без наповнювача. Ні, без жартів, ти таки крутий, кажу відверто: дуже смачно.

Ґарі нахмурив брови. І подумав про своїх дітлахів. Треба бути трохи суворішим з ними, зокрема, щоб вони не стали отакими.

– Дякую ще раз, пане! Просто топ оці ваші… штучки.

– Добривечір, я поспішаю, – привіталася молода жінка. – Можна купити два з собою? Зі шматочками шоколаду.

Він мовчки загорнув покупку.

– Те, що ви робите, дуже мило. Зазвичай я проходжу, до вас не заходячи…