Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Справді цікаво спостерігати за невідомою людиною, щоб відгадати її позитивні риси, спираючись тільки на чуття. Подивитися на неї якийсь час, відчути її манеру поведінки, її якості, чесноти, привабливі сторони. Це зовсім необ’єктивно, абсолютно нераціонально й повністю необґрунтовано. Потім слід знайти можливість ввійти в контакт, порозмовляти з нею, а тоді утішитись, констатувавши, що здебільшого ви все вгадали.

Але того дня натренованість мало в чому йому допомогла, коли він окликнув сьомого пасажира, який зійшов із трамвая, ним виявився чоловік, вигляд якого нагадував вибивайл нічних клубів.

– Добридень, – привітався усміхнений Джонатан. – Я хотів вам сказати…

Чоловік глянув на нього навдивовижу неприємним поглядом. Здавалося, він от-от загавкає. Це різко вдарило по настрою Джонатана, який несподівано втратив здатність відчути бодай якусь найменшу позитивну рису у свого співрозмовника.

– Я хотів просто вам сказати… еее… Сказати…

Швидше придумати бодай якусь рису, байдуже яку… Так, що в цього типа могло бути позитивного?..

– А саме? – агресивно запитав той.

Він ставав дедалі злішим, це вносило ще більше сумбуру в замішання Джонатана.

Найпростішим було б сказати швиденько будь-який вигаданий комплімент, але він присягнув собі казати тільки те, що відчував щиро.

– Чого вам треба? – запитав хлоп, дедалі наполегливіше.

Він ступив крок у Джонатановому напрямку.

– Знаєте, я… нічого! Я нічого не хочу вам казати. Нічого.

Той трохи подивився на нього і рушив, не зводячи злого погляду.

На щастя, злий фатум не напосівся на Джонатана. Наступного разу випадок вказав на чарівну усміхнену бабусю, в якої Джонатан негайно знайшов тисячу й одну позитивну рису.

Того ранку Ґарі, як і щодня, вийшов з дому, тримаючи пошту в одній, а каву в другій руці, й попрямував до білого пластмасового стільця в саду на траві. Та щойно ступивши два кроки, він різко зупинився, роззявивши рота.

Його садок, зазвичай зарослий ледь потоптаним дітлахами бур’яном, простягався перед ним досконало викошений. Він протер свої очі.

Що ж це таке тут діється, чорт забирай!

Він же не спав. ХТОСЬ покосив ЙОГО газон. Можливо, дітвора зробила це за його спиною? Ні, неможливо, вони були з ним увесь день у неділю вдома, більш як за десять кілометрів звідси. І не мали б часу, навіть приїхавши на велосипедах.

Він обвів поглядом бездоганно викошений газон. Повільно потрусив головою. Що таке відбувається у цей-от момент у його житті?

Нарешті сів і взявся розбирати свою сьогоднішню пошту.

Реклама дистанційного спостереження.

Рахунок за телефон.

Квартплата.

Реклама світлової вивіски.

Ще бежевий конвертик з написаним від руки й підкресленим словом Ґарі.

Він насупив брови. Тут пахне халепою. Типу сусіда, який скаржиться на гамір, що його дітвора зчиняє на подвір’ї, чи інший, який не любить запаху жиру.

Він просунув свій товстий палець у просвіт і розірвав конверт.

Усередині простий аркуш паперу, також бежевий. Він його вийняв і розгорнув.

Посередині аркуша одна-єдина, написана від руки фраза:

Твої прадідусі і прабабусі любили твоїх

дідусів і бабусь, але не вміли цього сказати.

Ґарі здивовано звів брови, кілька разів перечитав фразу, обдивився аркуш і конверт з усіх боків. Жодної позначки. Інстинктивно повільно оглянув усе довкруж, поглядом обвів довколишні будинки й багатоповерхові будівлі.

Що ж це за дурня?

Знизав плечима й узявся за наступний лист. Постачальник борошна повідомляв про підвищення тарифів на 2,3 %.

Business as usual .

С пробувавши невдало підбивати клинці до мацапур, він переключився на цілі, що відповідають його рівню .

Під таким геть безневинним заголовком блог поширював низку відео, одні сміховинніші за інші, на них було видно Джонатана, який затримав щонайменше вісімдесятирічну стареньку жінку і говорив їй купу приємних речей.

Урок спокуси, фільм № 9.

На ньому видно Джонатана, він стоїть на тротуарі й чекає на пасажирів, які зійшли з трамвая і йдуть у його бік. В його очах помітно те, що може скидатися на промінчик надії. Потім він прямує до добре збудованого здорованя з виглядом кілера, когось мужнішого годі й знайти, і тут – в таке, либонь, важко повірити – Джонатан його зачіпає й намагається спокусити жалюгідним лепетанням, доки той його не відштовхує.

Інтернавти блогу, щораз численніші, просто шаленіли, віддаючись насмішкам і єхидним зауваженням, вимазуючи Джонатана в бруді. Образи пливли плавом, вбивчі коментарі також, Райян тріумфував.