Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

– Але… навіщо ти все це мені розповідаєш?

– Мені також складно…

– У тебе є й чесноти.

Джонатан раптом зупинився й спокійно випростався.

– Так, – підтвердив він, широко усміхаючись. – У мене також є чесноти.

Райян розплющив одне око й глипнув на будильник.

Чорт.

Дев’ята година. Чому ж він не прокинувся раніше? Різко підхопився, підбіг до вікна вітальні й розсунув чорні штори. Цілком певно, він проґавив появу Джонатана на терасі. До того ж не бачив його і вчора…

Уважно оглянув усі столики. Аж раптом помітив його; Джонатан стояв за столиком навпроти офіціантки, вочевидь, збираючись іти. Трясця! Райян кинувся до свого обладнання, миттєво все ввімкнув і надів навушники.

– Я хочу вам дещо сказати, – промовив Джонатан до офіціантки.

Райян навів чіткість на їхні обличчя.

– У вас гарна усмішка, це дуже приємно. Завдяки їй у мене гарний настрій з самого ранку.

Офіціантка знову всміхнулася, трішки зашарівшись.

Джонатан покинув терасу.

Неділя.

Райян нервово глянув крізь чорні штори. На терасі лише туристи. Герой його блогу рідко приходить туди у вихідні.

Він відкупорив бляшанку кока-коли й швидко підніс до вуст. Він так любив ті перші секунди, коли в ніздрях піняться дрібнесенькі краплинки. І зробив кілька ковтків повного свіжості напою. Блог стартонув дуже добре, чого він аж ніяк не сподівався. Принаймні не настільки. Тепер він рахував шанувальників на тисячі, і цей потік щодня наростав. Тим і класний інтернет, що починати важко, але коли все складається, досягаєш великого успіху. Радіо, одна баба сказала, працює на повну силу. Люди скидають посилання всьому своєму спискові, щоб друзі могли порозважатися. Коли тим подобається, вони чинять так само, і тоді приколи котяться винятково швидко. Виходить гарна опукла дуга, яку так люблять в інженерних школах.

Він надів навушники і взявся підслуховувати столики по черзі.

Немає нічого нікчемнішого за розмови туристів. Вони, на жаль, не дурнуваті, а нульові. Тобто не кумедні.

Втомившись, Райян пройшовся по кімнаті й зиркнув у вікно.

Помітив удалині Джонатана й негайно ввімкнув камеру, спрямовану постійно на його садочок. Він одразу відчув, що там щось зчиняється. Джонатан якось дивно роздивлявся довкола. Зовсім неприродно. Тим краще. Райян перевірив налаштування, звук і вивірив кадр.

Джонатан на мить зайшов у садовий сарайчик і вийшов, штовхаючи перед собою газонокосарку. Трясця. Шкода.

Однак ведений якимось інстинктом, Райян фільмував ще кілька хвилин.

Джонатан знову роззирнувся довкола й рушив углиб саду. Пройшов газонокосаркою півколо, потім узявся відсувати гілки кущів, які утворювали загорожу на межі з садочком будинку, що навпроти.

А той, що навпроти, належав колишньому герою блогу – Ґарі.

Джонатан заледве туди протиснувся.

Що ж такого Джонатан збирається натворити в саду того старого придурка зі своєю газонокосаркою?

Машина загула. Те, що страхувальник дотягує до зарплати, косячи в саду сусіда, таки доводило, що криза тривала далі, хай там що кажуть журналісти.

Якби кожен з нас усвідомлював величезну цінність себе самого, змін зазнав би весь світ.

Але ми живемо у світі, де людям рідко коли кажуть те, що про них думають. Люди дуже соромляться це висловлювати і врешті-решт стають дуже стриманими: кожен таємно береже в собі позитивні оцінки, як насінини, які висушуються в кишені замість того, щоб бути посіяними або розвіяними за вітром у землю та в дощ.

Можливо, в цьому й ховається причина того, що люди не звикли отримувати такі послання, так складно відверто сказати приємну річ комусь і не наштовхнутися на неправильне розуміння або на підозру в нещирих намірах. І якщо завдяки якомусь нечуваному шансу вашу щирість не поставили під сумнів, то в пориві скромності, яка приховує сум’яття від отримання такого незвичного дарунка, ця особа частенько намагатиметься всіма засобами мінімізувати позитивну якість, яку ви йому приписали.

Щоб обійти це все, Джонатан мав тверде рішення: сказати щось приємне і зникнути. Дати собі час лише на те, щоб помітити здивування, народження усмішки чи появу сяяння в очах, а тоді, подарувавши цей маленький шматочок позитивного дзеркала, щезнути. Це було радісно, і він це обожнював.

Оскільки своїх жертв він не знав, головне завдання полягало в тому, який комплімент сформулювати. Втім, у цьому плані часті відвідини тераси у кав’ярні дали йому нагоду розвинути свої інстинкти й прислухатися до інтуїції.