Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Райян був страшенно вражений тим, що йому випав такий шанс. Цей нікчема Джонатан вперто робив дурниці, поринаючи в чистісіньку очевидну тупість. Попереднє відео, на якому було видно, як він замовляє незнайомці каву, не наважуючись себе розкрити, було кумедним. І мало жвавий успіх на блозі: сто вісімдесят дев’ять лайків і двадцять сім коментарів. Рекорд. Це було надзвичайно доречним, бо серіальчик зі знизуванням плечима Ґарі якраз вичерпувався.

Райян швидко змонтував матеріал, вирізавши перші, непотрібно довгі секунди відео. Але залишив кінець, щоб глядачі роздивилися жінку, яка ще більше дивується, дивлячись, як незнайомець іде геть. Нехай бачать її усмішку та обличчя, яке раптом засяяло, це демонструє, яку гарну нагоду проґавив Джонатан.

Він опублікував відео на блозі й додав на сторінку рекламні матеріали. Для завсідників, що продавали тести КРР (коефіцієнту розумового розвитку), а ще нові про клуби зустрічей і одну про продаж букетів онлайн.

І почав гарячково чекати перших реакцій… які не забарилися.

Оце так йолоп!!!

Пройшов школу спокуси, але зрозумів не все.

Король патякання!

От телепень!

Кретин!

Тепер із Джонатаном Райян зробить ривок, фільмуватиме щойно той поткнеться на терасу, другу камеру він поставить на вікні спальні, що виходить на садочок за будинком. Йому не хочеться пропустити жодного з його подвигів, подвигів альпініста дурості.

Джонатан штовхнув двері крамниці Ґарі. Й одразу поринув у пахощі свіжоспечених мафінів. У другому кінці крамниці, за прилавком, освітленим жовтуватим світлом, Ґарі сидів з виглядом людини, в якої день не склався. Джонатану було невідомо, що тому довелося пережити, щоб дійти до такого стану. Можливо, він зазнав важких ударів і тепер нездатний відчути ані найменшу позитивну емоцію? Можливо, він бачив низки зловживань і зрад і тепер не може повірити в імовірність щирості?

– Добридень! – привітався усміхаючись Джонатан. – Як ваші справи сьогодні?

– Добр’день, – промимрив Ґарі.

– Хочу мафін з родзинками. З собою.

Ґарі взяв мафін і загорнув його.

– Ваші мафіни надзвичайно смачні. Справді, браво, ви – умілець.

Ґарі насупив свої густі чорні брови і, не підводячи голови, недовірливо глипнув на нього знизу.

– Долар тридцять п’ять.

Зберігаючи усмішку, Джонатан поклав монети на прилавок. Той мовчки їх забрав.

– До побачення, гарного вам дня! – промовив Джонатан радісним тоном, який не справив жодного враження.

Він вийшов з магазину. Скільки ж позитивних моментів має пережити цей чоловік, щоб інакше подивитись на світ?

Це наштовхнуло його на одну думку. Він зайшов до свого клієнта, крамаря-пакистанця, й купив білу паперову скатертину. Повернувшись додому, набрав телефон Ґарі.

– Доброго дня, – привітався він, трішки змінивши голос. – Хочу зробити замовлення. Мені потрібно п’ятдесят мафінів з родзинками, і то через півгодини.

– П’ятдесят мафінів? – перепитав той недовірливо.

– Так.

– І ви по них прийдете, без будь-якого підступу? Бо п’ятдесят мафінів за день мені не збути.

– Звичайно, не сумнівайтеся.

Мовчанка.

– На яке прізвище?

Джонатан на мить завагався і вигадав:

– Роббінс. Значить, через півгодини.

Взявши складаний ніж і фломастер у кишеню, а ліхтарик у руку, Джонатан спустився у погріб. У вологій з легким запахом плісняви напівтемряві він поворушив якісь старі запилюжені речі, нарешті знайшов те, що шукав…

Кілька хвилин почекав біля крамниці Ґарі, доки не помітив хлопчака на скейтборді.

– Агов! Послухай, герою, хочеш заробити два долари за три хвилини?

Хлопець усміхнувся.

– То залежить… Щось складне?

– Аж ніяк: ти заходиш у крамницю, кажеш, що прийшов по замовлення на ім’я Роббінса, і віддаєш банкноту чоловікові. Виходиш, віддаєш мені торбину й отримуєш свої два долари. Як два пальці об асфальт. – Хлопчак похитав головою.

– Два долари – не так і багато…

– Жартуєш? Два долари за три хвилини дає сорок доларів за годину! Це зарплата кадрового працівника, герою!

– Три долари.

– Але… що може бути простіше. Тут навіть не втомишся!

– Чому тоді ти не зробиш цього сам?

– Ну…

– Три долари.

Джонатан розреготався.

– Бачу, в житті ти не даси наступати собі на п’ятки.

Двома хвилинами пізніше Джонатан розкладав розрізані начетверо мафіни на білій скатертині, постеленій на імпровізованому столику перед закритою стороною вітрини крамниці Ґарі. Цілком певно, він його не побачить: той бідолаха ніколи й носа на тротуар не потикає.