Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Воррен наче льодом її обсипав.

– Про це не може бути й мови.

– Але…

– Особливо перед матчем, – додав він, ідучи.

– Окей, тоді я підійду одразу після гри і…

– Побачимо пізніше.

І зник у роздягальні.

Реймонд не міг отямитися. Як тренер може так ставитися до журналістки, яка до того ж записала себе у фани його гравця? Годі й повірити. Тим більше, що зазвичай журналісти не дуже церемонилися з Остіном. І коли нарешті бодай одна хотіла зробити щось приємне… Це ненормально. Не моя це справа, але наразі він Остіну не допомагає. Цілком певно.

Майкл поклав на стіл звіт бухгалтерії з попередніми рахунками за минулий місяць. І незадоволено відкинувся у кріслі.

Крізь прочинене вікно долинав шум транспорту, що потоком рухався по проспекту, гуркіт моторів, клаксонів, гальмування та біп-біп, що вмикався на переході для орієнтації сліпих.

Засліплений світлом, що відбивалось від вікон протилежної будівлі, він підвівся, щоб опустити жалюзі, але стару металеву ручку заїло й вона ніяк не піддавалася. Він рознервувався й, плюхнувшись у крісло, зітхнув.

Показувати такий звіт покупцеві в жодному разі не можна. Надто ризиковано, доки контракт не укладено остаточно.

Тож слід відсунути його підписання на два місяці й подати триместрові розрахунки. За умови швидкого зростання. І чималого. Він зняв телефон.

– Джонатане, це я.

– Привіт, Майкле, як справи?

– Погано. Я щойно прочитав звіт і рахунки за місяць. Цифри просто провальні. І суттєво. Це – катастрофа. І знаєш що? Бухгалтер категоричний: це йде від тебе, тобто від твоїх клієнтів.

На другому кінці мовчання.

Майкл зітхнув і раптом вибухнув:

– У чому справа, чорт забирай?

Те саме мовчання.

– Я не певен, я…

– Ти усвідомлюєш, наскільки це серйозно? Ти повернувся сім місяців тому, відтоді почався спад, цифри менші й менші. Що ти там наробив? Навіть коли тебе не було, ми мали більший прибуток. Що ти там вигадав?

– Послухай… я справді підійшов до своєї праці інакше… і… цілком можливо, що це справило негативний вплив на прибуток, і…

– Ти з мене знущаєшся? Ми вже місяць готуємо папери, щоб я викупив твої акції, а ти тимчасом вдаєшся до ризикованих експериментів. Хочеш прикінчити нашу контору? Ти не звихнувся?

– Мені дуже прикро, Майкле, я…

– Що ти собі думаєш? Що я викуплю твої акції, які більше нічого не варті?

Мовчання.

– Майкле… мені незручно, я…

– Слухай, що ти там робиш і як ти тепер працюєш, я не знаю і знати не хочу. Хочу одного: щоб ти взявся до роботи так, як раніше, доки я не викуплю твої акції. І навіть примножив зусилля, щоб вийти на втрачені показники. Це терміново.

Знову мовчання.

– Ти мене чуєш?

– Майкле… Послухай… це аж ніяк не є можливим.

– Тобто?

– Я не хочу працювати так, як раніше… Але те, що ти мені кажеш, я чую і твою позицію розумію, розумію теж, що це ставить проблеми для тебе і для…

– Це – найменше, що можна сказати!

– Я все розумію, але… я не хочу йти на компроміс зі… своїми цінностями. Я…

– Що ти верзеш, що це знову за дурня?

– Слухай… Скажу ще раз, я розумію, що це породжує проблеми для тебе і… якщо купівля акцій стає менш привабливою, то я готовий від цього відмовитися…

Збитий з пантелику, Майкл наче остовпів.

– Можемо, якщо ти так хочеш, усе це припинити,– сказав Джонатан.

Майкл поклав слухавку. Він позеленів. Цей придурок Джонатан готовий усе завалити…

У шафі жодної плитки шоколаду.

Коли Анжела жила з Джонатаном, саме він стежив за тим, щоб рівень запасу не знижувався. Інколи розважався тим, що змушував її думати, що шоколаду вже немає, так, щоб вона запанікувала, а тоді, мов чарівник, виймав старанно заховану плитку й вибухав сміхом, коли вона зітхала з полегшенням.

Джонатан… Їй стало недобре, коли вона згадала про їхню останню зустріч. Захоплена зненацька, вона, можливо, неправильно зреагувала, коли врятувалася втечею. Звісно, вона не була готовою почути те, що він казав, а от йому вистачило мужності цей крок зробити. І відчувала себе невдячною й несправедливою.

Вона нервово відчинила шафку, так, про всяк випадок.

Нічого.

Покусала губи.

Секунду погупала ногами в кухні, потім гарячково заглянула в інші шафки. Мусить же бути якийсь дріб’язок, щоб перебити бажання з’їсти шоколадку. Бодай шматочок цукру, щось іще, будь-що…

Нічогісінько.

Що ж, марно піддаватись стресу, в будь-якому разі вона нездатна витримати, їй це добре відомо. Просунула голову у двері спальні Клое й почекала кілька секунд, доки очі звикли до напівтемряви.