Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Донька глибоко спала, напіввідкривши ротик і стиснувши плюшеву свинку у руках. Страшенно мила.

Анжела обережно причинила двері, взяла сумочку й ключі, на пальчиках вийшла з квартири і старанно замкнула за собою двері. Їй вистачить п’яти хвилин, тож без жодного ризику може залишити доньку саму, якщо поквапиться.

Надворі був тихий, теплий вечір. Анжела додала кроку, рухаючись у напрямку проспекту. З вечірнього сусіднього парку Долорес долинали легкі пахощі дерев. Шум авто сприймався як далекий гул. На розі делі -крамниця, яку тримав індієць і яка відчинена до півночі. Підійшовши до крамниці, вона зібралася зайти, як її увагу привернув БМВ, який трішки далі косо зупинився перед паркувальником «У Фензі». З нього вийшла молода жінка в ультракороткій сукні, з ногами від вух, у туфлях на шпильці. Аж тут – оце дивина! – Анжела впізнала няню, яку застала вдома з оголеними грудьми поруч із Джонатаном. Одяг джинси-кросівки замінила чорна вечірня сукня.

Біль, який вона тоді відчула, з’явився знову, він, немов отрута, миттєво поширився по тілу, досягаючи серця й голови і підступно наливаючи тіло свинцем. А тоді здивування й нерозуміння: як няня може дозволити собі купити БМВ?

Прицвяхована на місці, Анжела побачила, як упевнена в собі жінка тицьнула ключі від авто в руку паркувальника, навіть не глянувши на нього, і підійшла до чоловіка, який чекав перед рестораном, якось дивно на неї дивлячись. Він щонайменше втричі був за неї старшим.

– Саманта? – запитав він, вагаючись.

Замість відповіді вона коротко поцілувала його в губи.

Вони обмінялись кількома словами і зайшли в ресторан.

Анжелі стало гидко, вона відчула, як у ній наростає гнів. Джонатан не просто її зрадив, на додачу ще й із дівчиною за викликом.

Помітивши трамвай, який з’явився вдалині, Джонатан стиснув букетик квітів у руці. Він відчував суміш збудження й остраху. Він сидів на лаві неподалік від тераси кав’ярні, місце вибрано вдало: всього кілька метрів від зупинки.

День підходив до кінця, це час завершення роботи. Джонатан був задоволений своїм днем. Переглянуто й врівноважено контракти, проведено плідний обмін думками з клієнтами, які йому довірилися, опрацьовано нові аспекти захисту, що якнайбільше відповідали їхнім потребам. Таким він тепер бачив свій бізнес.

Пахощі квітів лоскотали ніздрі. Природа навідалась у центр міста й опинилася посеред транспорту. Призахідне сонце лагідно відбивалося від жовтих таксі, що мчали повз нього.

Вдалині з’явився трамвай.

Джонатан подумки повторив свій план: вибрати сьому людину, яка з нього вийде. Сьому. І питав себе, який вигляд вона матиме.

А якщо це буде чоловік? Ця думка викликала усмішку. Чи вистачить у нього сміливості вручити букетик чоловікові? А якщо буде грубий товстун, який поцілить кулаком йому просто в обличчя? Він пирснув сміхом, сидячи самотньо на лаві, якийсь перехожий занепокоєно зиркнув на нього.

Червоний трамвай під’їхав, проминув його з гудінням, за яким долинув скрегіт металевих гальм на рейках, потім дзенькіт дзвіночка, що сповіщав про зупинку. Джонатан відчув, як легенько кольнуло в серці.

Двері розчинилися і кілька осіб вийшли майже одночасно. Джонатан уважно їх роздивлявся.

Підліток водночас із молодою жінкою, за ними чиновник. Невисокий старий чоловік і дівчина з повадками ліцеїстки. Чотири, п’ять. Шоста – стара сивоволоса жінка, яка спиралась на чорний ціпок, і… більше нікого. Джонатан чекав, вдивляючись у двері трамваю. Двері вже збирались зачинятися, як по cхідцях квапливо спустилась жінка і вийшла. Середнього віку, звичайна на вигляд, вона нічим не вирізнялася з-поміж інших. Ішла вона радше швидким кроком жінки, що вийшла з офісу й квапиться повернутися додому. Погляд спрямований в нікуди, злегка нахмурені брови, вона начебто досі переймалася своїми щоденними справами.

Джонатан підвівся, почекав, доки вона підійде, ступив крок убік, щоб опинитись у неї на шляху, і простягнув їй букетик. Жінка здригнулась і аж смикнулася назад.

– Це для вас, – сказав він, широко усміхаючись.

І вклав букетика в її руки. Він дав собі час тільки на те, щоб помітити здивування на її обличчі, й зник у потоці перехожих, які квапились додому.

Зі сміху померти можна.

От придурок.

Клеїть якусь мацапуру, розбиває скарбничку, щоб купити букет, і навіть не намагається довести справу до кінця! Забирається геть, не кажучи ні слова, не сказавши навіть, як його звуть! Повний нуль.