Лоран Гунель - День, що навчив мене жити

Ґарі дивився, як вона виходить.

Дивно все це сьогодні, всі до нього усміхаються, кажуть компліменти. Так неначе змовилися, щоб з нього познущатись.

Однак, коли виснажений важким робочим днем він ішов увечері спати, на його вустах з’явилась легка усмішка, він і сам не знав чому. Вочевидь, безумство всіх тих людей передалось і йому.

Джонатан глянув на свого партнера. Останнім часом Майкл змінився, став не таким веселим з ним, хоча, між іншим, не втратив почуття гумору. Звісно, він не міг вибачити його нову, менш продуктивну манеру працювати. Проте на його заробітну платню це ніяк не впливало, адже кожен отримував відповідно до своїх власних результатів.

Але в певному плані Джонатан його розумів. Партнери – це наче подружжя: якщо один починає еволюціонувати не так, як другий, спільне проживання швидко стає проблематичним.

Перед очима виник образ Анжели. Після приниження, яке він відчув, коли їй звірився, вони старанно уникали одне одного. Ранкову каву Джонатан розділяв через день із Майклом. Свого роду мовчазна, так і не сформульована угода.

Цього ранку тераса була повністю заповнена.

– Чоловік у бежевому поло, який сидить навпроти дівчини в червоному, наш клієнт, – сказав Джонатан, стишивши голос.

Майкл якусь хвилю дивився на нього.

– Сподіваюсь, ти йому включив пакет страхування від вогню?

– Навіщо?

– Я знаю його бабу.

– І що?

– Гаряча штучка.

Джонатан усміхнувся.

– Ні, насправді, не варто, – додав Майкл. – Скрізь, де вона проходить, природна катастрофа неминуча, будь певен.

– Годі, Mайкле, – запротестував Джонатан, мимоволі сміючись.

– До речі, про катастрофу, ти бачив, як упакований отой хлоп праворуч, в кінці?

Джонатан подивився у вказаному напрямку.

– Просто він… інакше кажучи, оригінально…

– Що інакше, то таки інакше, – сказав Майкл весело.

До них підійшла офіціантка.

– Добридень, що замовлятимете сьогодні? – запитала вона, трішки шепеляючи.

– Дві кави, – сказав Джонатан.

Майкл дивився, як вона віддаляється.

– Зяраз сьвидко вше принешу, – перекривив він її.

– Годі тобі…

Джонатан помітив це значно раніше: коли Майклу зле, його гумор стає глузливим.

– Ти візьмеш бодай невелику відпустку цього року? – запитав Джонатан.

Майкл похитав головою.

– Має ж хтось працювати.

Джонатан промовчав.

Перед ними якесь авто намагалось втиснутися між двома іншими.

– Опа-на… це непросто, – зауважив Майкл. – Слухай, спробуй, як я: дивитимемось удвох, сміючись, і б’юсь об заклад, що авто не впишеться і відмовиться від цієї спроби.

– Майкле…

– Ну ж бо, чого ти? Я робив це разів п’ятнадцять, зі сміху можна вмерти. Втиснутися не так і просто, а коли ти пильно на нього дивишся, авто взагалі стає безпорадним.

– Я не хочу цього робити.

– Трішки порозважатись ніколи не завадить. Мені пригадався ще один трюк. Але для цього треба троє-четверо чоловіків за столом на терасі: вибираєш якусь жінку на каблуках, яка до вас наближається, всі, нахмуривши брови, дивляться на її ноги так, наче в неї якась проблема. І знаєш, що тоді?

– Ні.

– У дев’яти випадках із десяти вона спотикається!

Його охопив нестримний сміх.

– Це дуже кумедно, їй-бо!

Джонатан усміхнувся.

– Авжеж… коли хочеш побачити проблеми, їх слід створити.

Майкл не почув.

– Найстрашніше, коли за кермом старі. Оскільки в них неповоротка шия, вони не повертають голову, коли здають назад, і навіть не дивляться навсібіч на скруті. Залишається питання: чому вони не сидять у будинках для літніх людей.

Офіціантка поставила каву.

Якийсь час Джонатан дивився на Майкла, потім нахилився до нього й стишив голос.

– Коли в мене кривошия, я також не можу обернутися.

– От не щастить.

Джонатан тихо вів далі довірливим тоном.

– Інколи, паркуючись, я дію, як бовдур, і не вписуюсь. Інколи видається, що я в розмові ковтаю слова, і тоді мене годі зрозуміти. Фактично… ціла купа недоліків: я часто боюся, мені бракує мужності. Інколи я в собі сумніваюся, а ще мені бракує енергії. Я…

– Навіщо ти все це мені кажеш? – обірвав його Майкл, вочевидь, збентежений цими зізнаннями.

– Звірюсь тобі ще в одному: я не перфекціоніст. Ненавиджу шліфувати щось детально, і, до речі, коли я чогось не люблю робити, то відкладаю на пізніше, з дня на день, доки це стає проблемою. І тоді це забирає втричі більше часу, ніж якби я зробив це одразу. Але я не можу нічого змінити. Ідіотизм, правда? А ще я не дуже терплячий, легко нервуюся. Наприклад, коли Клое пустує, я кричу і йду геть. Окрім того, я…