Лілія Черен - Марта

— Я розумію, це звучить зовсім безсоромно і нахабно, але можна я у вас тут, на дивані, переночую? — раптом, набравшись сміливості, попрохала Марта.

— Звичайно, можна! Візьміть собі плед на кріслі, подушки вже маєте. А як упораєтеся, вимикайте електрику. От ми сьогодні напалили, так напалили, — зітхала бабуся з ліжка.

На ранок у двері до Єлизавети Григорівни хтось постукав. Марта відчинила двері й побачила на порозі свого чоловіка. Змарніле невиспане обличчя світилося відчуттям провини і каяття. Він позирав на неї нерішуче, а очі нагадували побитого пса. Їй стало нестерпно шкода Герберта. Було легше терпіти самій душевні муки, ніж спостерігати, як страждає хтось інший.

Німець зітхнув, несміливо простяг їй квіти і сказав:

— Так неправильно. Я загріб тебе у сімейне життя без ніякої можливості ближче познайомитися. Але дай мені принаймні шанс.

Ще якусь мить тому жінка була впевнена, що події останніх днів — це прикра помилка. Вона спробує жити без Володимира, але й грати далі у цю гру більше не хоче. Але після приходу Герберта завагалась.

— Добре, — врешті погодилася Марта, хоча й не обіцяла чогось конкретного.

Жінка ще кілька днів ночувала у гостинної Єлизавети Григорівни, поки вони з Гербертом екстерном проходили всі етапи знайомства і пізнання одне одного. Чоловік мав трохи більше часу, ніж зазвичай о цій порі, бо ж заняття у школі ще не почалися через спалах скарлатини і кору, й на вихідних вони разом з'їздили до Ірпеня — помилуватися згасанням передзимових принад осені.

Приміський потяг мчав у затишне, духмяне, багате лісами і травами передмістя. Багряне дубове листя спалахувало поміж зелених сосен... На щастя, погода стояла суха, сонячна, здатна подарувати тепло перед довгою зимою. Пройдуть роки, і спогад саме про цю поїздку додаватиме Марті сил у труднощах буднів сімейного життя.

Також подружжя сходило в перше Держкіно (до революції знане як кінотеатр Шансера) на Воров-ського, 38. Там саме йшла стрічка німецького режисера Ернста Любича «Дружина фараона». Герберт поставився недовірливо до пафосної газетної реклами, яка обіцяла «грандиозную фильму», але навіть його, скептика, стрічка вразила. Що вже й казати про Марту, яка була зачарована розкішними екзотичними костюмами, помпезними декораціями і багатолюдними батальними сценами битв між єгипетським і ефіопським військами.

У програму їхніх запізнілих побачень увійшла і виставка підводного царства. Розмаїття досі не бачених чудернацьких риб, морських зірок, їжаків, молюсків і метеликів наштовхувало на мрії про море й мандри далекими землями. Чомусь серед усього цього морського багатства був і окремий відділ домашніх рослин, де жінка придбала кактус і фіалку. Вручаючи куплене в руки розгубленому Гербертові, вона сказала:

— Оця з квіточками — це, звісно, я. А цей зелений і колючий — здогадайся, хто!

Герберт тактовно промовчав, адже спонтанна несподівана покупка підштовхувала до роздумів про можливість проживання на спільній території.

Тільки у фільмі Луначарського [28] Анатолій Луначарський (1875-1933) — російський письменник, журналіст, політик-більшовик, нарком освіти СРСР (19171929), академік АН СССР (1933). Один із основоположників пролетарської літератури. «Ущільнення» [29] «Ущільнення» — радянський агітаційно-пропагандистський художній фільм 1918 року, де Анатолій Луначарський був автором сценарію і зіграв одну з ролей. проживання у комунальній квартирі закінчувалося весіллям і читанням лекцій у робітничому клубі. У реальному житті, як правило, безперервно тривали війни, як холодні, так і з відкритими бойовими діями.

Особливо Марта побоювалася Саву Петровича, в якому впізнала давнього знайомого. Він уважав, що йому, учасникові громадянської війни, партійному працівникові з 1908 року, не годиться змінювати свої звички. Ходив повсюдно у незмінній сірій толстовці, галіфе й шинелі. Забрьохані чоботи знімав лише тоді, коли ладнався спати, хоча Марта підозрювала, що винятки з цього правила були правилом. І здавалося, що цей чоловік після 1917 року всерйоз вирішив, що тепер закон — це пролетар, а отже, він.

Люся Микитівна була джерелом постійного змагання нервів на кухні, яка нагадувала бойовий штаб або ж фабрику: інколи Марті доводилося силувати себе, щоб черговий раз зайти до цього приміщення, наповненого димом, сковорідним чадом і шумом примусів.

До Нечипіра Олександровича всі, включно з його дружиною, ставилися із сумішшю жалю й відрази. Понад усе чоловік полюбляв присмеркову сутінь вогких пивничок. А після того, як у грудні радянська влада дозволила своїм громадянам споживати горілку, він святкував цілий тиждень. І відтоді пришлюбився саме до оковитої, нехтуючи всіма іншими видами напоїв. Тоді Люся Микитівна оголосила чоловікові режим військового комунізму: в день видачі зарплатні, вкупі з іншими дружинами робітників, вона чатувала на Нечипора Олександровича, щоб провести повну реквізицію грошей.