Лілія Черен - Марта

— Як вас звати?

— Люся. Люся Микитівна Остапченко! А шо таке?

— Це добре, що ми познайомилися, Людмило Микитівно, — холодно, але надзвичайно ввічливо сказала Марта. — І я думаю як господині й розумній жінці вам відомо, що ми з Гербертом маємо цілковите право на місце в кухні. Не менше, ніж у інших. Я сподіваюся, що ми порозуміємося. Без залучення третіх осіб.

— Бач, яка грамотна. Недостріляна, — вихопилося у Люсі Микитівни, але мусила поступитися. — Он там у кутку. Якщо розгребеш той хлам, матимеш своє місце.

Марта посміхнулася сама собі, що її залучили до категорії «колишніх». Це був нібито й комплімент. До цього часу її зараховували або до селючок, або до неп-манок.

Решту вечора вона присвятила тому, щоб відвоювати собі куточок на кухні у цілої купи всілякого мотлоху. Герберт тим часом у кімнаті доходив до точки кипіння...

Десь до одинадцятої ночі жінка нарешті вирішила, що пора привести й себе до ладу. Зігріла води, помилася просто в кімнаті й перевдягнулася. Герберта на той час попрохала вийти. Піклування про своє тіло повернуло її до тих налазливих думок, які вона придушувала у собі впродовж усього дня. Це були і болісні спогади, і пекучий жаль, що нив десь у грудях, і передчуття «шлюбної ночі»... Лише зараз зрозуміла, що за сьогоднішньою бурхливою діяльністю прагнула якось відволіктися, забутися.

Тепер, сидячи в кімнаті на ліжку, за кілька хвилин до того, як мав увійти її законний чоловік, вона роззиралася навколо, вбирала в себе атмосферу затишку й комфорту, якою віяло від рідних, знайомих речей: гардин на вікнах, чистої постільної білизни, білої мережаної скатертини, рушників. Ніби хотіла додати собі впевненості. Намагалася не думати ні про вчора, ні про завтра. Хай буде, що буде...

У двері постукав Герберт:

— Можна?

— Так, заходь, будь ласка.

Чоловік пройшов кімнатою, щоб сором'язливо сісти поруч із дружиною на ліжку. Вона була у вишуканому біленькому комбіне з дрібними рожевими трояндочками, на яке було накинуто халат, схожий на китайське кімоно. Тонкий аромат парфумів збудливо долинав від западин на шиї і ще мокрих завитків короткого волосся.

— Тобі не слід стригтися, — сказав Герберт.

— Це перший наказ законного чоловіка? — запитала Марта.

— Ні, це перше прохання. Не сприймай усе так колючо. У тебе просто дуже гарне волосся.

— Дякую.

Серце Марти калатало, ніби вона вперше опинилася наодинці з чоловіком. Вона чула його запах, пришвидшене дихання, відчувала гарячий погляд блискучих очей, і млосна дрож пробігала по її тілу.

Герберт зробив порух у її бік, але раптом хтось шалено протупотів по коридору, а потім подріботів назад, і чоловік відринув назад.

— Знову Остапченки... — сказав із досадою.

— Я познайомилася сьогодні з Людмилою.

— З ким?

— Люсею Микитівною. Це її діти? — здогадалася Марта.

— Так: семи, шести і п'яти років.

— Давай зачекаємо, поки вони вгамуються... А я... я трішки звикну до тебе, — попросила Марта.

Молодята прилягли на високі подушки з її приданого, не розгортаючи постіль. Мартине натруджене тіло, здобувши нарешті спокій, провалювалось у стан приємної невагомості і тонуло у м'якій перині й незграбних обіймах чоловіка. Приглушене світло абажура, додатково затінене зеленою хустиною, м'яко огортало кімнату і сприяло відвертості й відкритості.

— Хто у тебе був до мене? — запитала після недовгої мовчанки Марта.

— Нікого... Тобто була одна сільська вчителька два роки тому. Але то не було серйозно — ніяких почуттів, я маю на увазі. Вона була значно старша, вдова...

— А про мене ти все знаєш, — відказала жінка, перебираючи пальцями поділ сорочки. Вона вже не зважала на те, що таким чином оголює свої стрункі смагляві ніжки.

А шум за дверима не тільки не вгавав, а наростав і врешті переріс у таку какофонію, що було просто несила терпіти.

— Ні! З цим щось треба робити! — знервовано вигукнув Герберт і рвучко рушив до дверей.

У коридорі відбувався чи то парад, чи то демонстрація. Озброївшись палицями, два хлопчики і дівчинка марширували туди-сюди, вдаряючи об каструлі й металеві миски, які тримали в руках, і об решту речей, які їм потрапляли на очі: шафи, стіни, рундуки, двері, скло... При цьому, згідно з жанром, виголошувалися промови: «Хай живе революція!», «Знищимо куркуля як клас», «Стрілять буржуїв!». У загальні гасла майстерно впліталася відбірна московська лайка.

У коридор потихеньку починали виходити сусіди. Вигулькнув молодий чоловік, здається, ровесник Герберта. Диригуючи книгою, він обурився: