Лілія Черен - Марта

Через годину стало зрозуміло, що дружина не повернеться, принаймні сьогодні. І свою шлюбну ніч Герберт проведе на самоті під акомпанемент п'яного хропіння Нечипора Олександровича, якого дружина вирішила не забирати з коридору. Люся Микитівна міркувала так: проспиться й на своїх двох прийде.

Таким чином, шлюбна ніч для Герберта була безсонною, але, всупереч очікуванням, неприємною. Десь під ранок він почав прокручувати події з самого початку, і йому спало на думку: це ж він сам усе затіяв! Це ж через нього Марта посварилася з Володимиром! Яке ж він мав право руйнувати хай погану, але пару! І докори сумління, ніби дрібні крихти, не давали йому спочити і в часи передрання, коли навіть старі позбуваються нічниць.

Лежачи на чисто випраному і напрасованому простирадлі, вдихаючи ніжний аромат парфумів, чоловік гостро відчув, що вже не уявляє свого життя без Марти. Де й поділося його вчорашнє роздратування! А от думки про втрату дружини й швидке розлучення були нестерпно болючими...

Сон не прийшов навіть тоді, коли Герберт почув, як уже зранку принесла свій товар молочниця, а двірник заходився вигрібати кухонне сміття. Знадвору було чути брязкання трамваїв, шурхіт автівок, перегукувалися між собою візники, хрипкі голоси викрикували про свою готовність придбати примус, наточити ножі й ножиці, почистити самовари. Звуки грамофона знизу і рояля з горішніх поверхів ознаменували те, що почала прокидатися заможна частка міщан. Місто пробуджувалося зі сну, а чоловік усе рішучіше переконував себе в тому, що має перепросити Марту і докласти всіх можливих зусиль, щоб утримати жінку, про яку мріяв, яку здобув і так швидко втратив.

Наливаючи валер'янку бабусі, Марта запитала:

— Як вас звати?

— Єлизавета Григорівна, а вас, дитя моє?

— Марта Штільберг. Я сьогодні розписалася з Гербертом.

Бабуся була говірка і приємна — дивовижне, майже неможливе поєднання для людини похилого віку. І хоча Марта вже починала куняти, вона з цікавістю дізнавалася трішки більше про мешканців комунальної квартири.

Єлизавета Григорівна виявилася єдиною справді законною господинею, походила з «колишніх» і була ровесницею весни народів, Олени Пчілки і покійного міністра фінансів Вітте. Її виховання колись почала строга бонна-француженка і завершив Київський інститут шляхетних дівчат. Жила з того, що потихеньку спродувала речі. Лишилося їх небагато, і що буде, коли вони закінчаться, вона просто не могла собі уявити. Мала надто слабке здоров'я, щоб іти кудись працювати.

Але за життя вона вже давно перестала чіплятися, і зустріч із тими, хто лишився на цьому світі лише на чорно-білому тлі фотографій, здавалася їй приємною і бажаною. Марта вперше зустріла людину, настільки байдужу до питань життя, смерті й переходу між ними.

Про Нечипора Олександровича старенька говорила, як не дивно, хороше. Так, п'яничка, але тихий такий, незлобливий чоловік. Про Люсю Микитівну що сказати? Замучена вона, того і зла. Гроші пропиваються, діти на голові сидять, чоловік не допомагає. Хіба тут характер не зіпсується? От помре Єлизавета Григорівна, і, може, Остапченкам її кімнату дадуть. Краще жити буде, просторіше.

Так, у квартирі погана гігієнічна ситуація. Але ж Люся Микитівна з усім не впорається, у неї, Єлизавети Григорівни, здоров'я немає, а що з трьох холостяків візьмеш?! Наприклад, із студента Валер'яна. Він же спартанець! У минулому робітник, який з малих літ звик до побуту робітничих казарм, і тому має досить химерне уявлення про те, що таке чистота й порядок. Зате хлопець швидко вчиться: щось із нового побуту з газет і брошур вичитає — і вводить негайно прочитані правила у життя. Ще й іншим розказує!

А Саві Петровичу треба про харчування подбати. Все у нархарчі обідає, звідти й шкіра погана, і шлунок болить, тому і лютий такий, — підсумувала старенька, а потім, опам'ятавшись, спохопилася:

— Це ж мені, старій, багато не треба, щоб виспатися, а ви, бідненька, стомились. Я бачила, як ви працювали майже з самого ранку, та ще й я вам з розмовами набридаю! І чоловік чекає! У вас же сьогодні, виходить, шлюбна ніч! — Єлизавета Григорівна так розхвилювалася через свою нетактовність, що Марта почала міркувати, чи не дати старій іще заспокійливого.

— Не хвилюйтеся! Мені було справді з вами приємно тут посидіти. До того ж... я не дуже хочу повертатися до кімнати чоловіка, — зізналася Марта.

Єлизавета Григорівна делікатно замовкла, не хотіла залазити в душу й випитувати.