Лілія Черен - Марта

Свої міркування він виклав Ларисі Василівні, до якої не міг не зайти. Вона зустріла його дуже радісно, водночас ніяковіючи, що майже вигнала його тоді, чотири роки тому. Але Герберт, у першу чергу, пам'ятав, що лише завдяки їй він зміг подолати тиф. Та й порада їхати до ситого села була в той час рятівною.

Хлопець був дуже здивований, коли дізнався, що Лариса Василівна викладає на Польських вищих педагогічних курсах імені Ф. Кона.

— Ви ж не маєте ніякого стосунку до поляків! — вигукнув він.

— Але хіба ви не знаєте катастрофічного становища з кадрами? Особливо в освіті. Щонайменше третина вчителів зараз напівграмотні. А їх має бути багато, осо-

бливо для так званої нацсправи. Тому більшовики нагально потребують зараз нас, старшого покоління. Принаймні тимчасово... Роздивіться, розпитайте, де можна влаштуватись і вам!

Тому Герберт вирушив до Наросвіти. Він майже не сподівався хоча б на якийсь успіх і вже розгублено розмірковував над тим, чи не доведеться йому повертатися до німецької колонії. Він не знав, до кого звернутись, і, щоб набратися сміливості й рішучості, сів на стілець у коридорі. Й мимоволі став свідком розмови двох службовців, які завзято сперечалися щодо одного місця у документі, поданому польською мовою.

— Тут товаришка мала на увазі... — наполягав старший чоловік, худий і сивий.

— Ні, ви помиляєтеся... — відказував йому молодший з невеликим черевцем.

— Дозвольте, я трохи знаю польську... — несподівано встряв у розмову Герберт.

— Молодець! — похвалив його переклад товстун і запитав: — Ви поляк?

— Ні.

— Звідки знаєте польську?

— Моя бабуся з Житомирщини. Вона мала якісь корені... І до костелу ходила.

— Значить, поляк, — вирішив худий. Його строгий погляд свердлив Герберта наскрізь. — А до костелу ви теж ходите? Як і бабця?

Останні слова прозвучали майже глузливо.

— Звичайно, ні. Як можна! — рішуче заперечив Герберт.

— Атеїст?

— Так, — підтвердив хлопець, але на душі було якось мулько. До релігії йому було байдуже, але водночас його опанувало неприємне відчуття, ніби він бреше.

— Ви знаєте, ми саме боремося зі шкідливим релігійним впливом, який здійснюється старими викладацькими кадрами у польських закладах освіти. От у минулому році громадянку Курилович зняли в одинадцятій школі, а в цьому — викрили ще одне контрреволюційне вогнище вже у дитячому будинку. Це справа про підривну діяльність громадянки Гонсіровської... — худий чоловік перебирав теки зі справами і, жбурляючи їх, голосно ляскав ними по столу. — А ось довелося викинути зі школи громадянку Рудницьку... Ви розумієте, ці люди, яким радянська влада, можна сказати, дала другий шанс, ведуть підривну роботу проти тієї самої радянської влади!

Товстун підтримав колегу:

— А це ж зривається навчальний процес!

— Так, звичайно, розумію, — безбарвним голосом підтвердив Герберт.

Старший чоловік кахикнув і підійшов ближче до справи:

— Вищу освіту маєте?

— Ні, тільки гімназію закінчив. Потім був на війні.

— А в громадянську?

— За червоних, звичайно, — збрехав Герберт. Йому за останні роки часто доводилося говорити неправду про своє минуле, але він так і не навчився цього робити з легким серцем. Щоразу слова давалися йому важко, їх доводилося просто видушувати з себе.

— Добре. Нам такі кадри потрібні.

Відтак Герберт знову влаштувався у Києві. Викладав польську мову, історію і літературу. Інколи перекладав. Його досвідом роботи зацікавилися, тому кілька разів він прочитав лекцію про нове життя німців на селі. До того ж давав приватні уроки української мови одному комуністові-єврею з Москви.

Того вечора Герберт ішов Володимирською вулицею й за кілька метрів помітив веселий гурт, який розтягнувся по всьому хіднику і стрімко наближався до нього. «Непмани, яке огидне явище!» — подумав Герберт. Серед трьох чоловіків розгледів меншу постать, яка здалася йому знайомою. «Та це ж Марта з голодної весни 1920-го! Як дивно розходяться шляхи людей, — міркував хлопець. — Лише вчора це було невинне дівча з села, а сьогодні — полюбовниця якогось дженджика-непмана... яскравий кармін на губах, підведені очі. Як звабно виглядають з-під легкої сукні округлі коліна, кокетуючи з перехожими! А той мужлай, очевидно, і є тим паршивим бахуром, що звів дівчину!» Увагу Герберта прикував високий молодик поряд із Мартою.

Марта також упізнала свого давнього знайомого. Інколи так буває, що, зустрічаючи людей із минулого, ми відчуваємо до них більшу приязнь, ніж у часи активного спілкування. Так вийшло й того разу. Марту пойняв дивний болючий і водночас приємний щем. Перед її очима ожили картини з минулого. Забулися голодні дні, лишився лише спогад про сонячне проміння у кронах каштанів, теплий пісок на березі Дніпра і згасаюче відчуття дитинства.