Лілія Черен - Марта

Мабуть, саме у цю мить Дмитро відчув, що він стомився від подорожі і прагне повернутись до Англії.

До їхнього столика підійшла офіціантка, запнута білою косинкою. На залізному підносі стояли борщ і вареники. Дмитро подякував комусь невидимому за те, що йому тепер можна припинити розмову, яка починала бути йому неприємною.

Тимур Миколайович понюшив повітря, задоволено крякнув і попросив до хліба ще сала з часником.

— Що я люблю в нашій малоросійській кухні — це гарний кусень сала і наваристий борщ, — захоплено сказав товстун. Марті згадалось, як вона у дитинстві виносила відра свиням, як вони рохкали й кувікали від радості. Вона спробувала відмахнутися від порівняння, але за мить Тимур Миколайович почав їсти, голосно чвакаючи, цмокаючи і плямкаючи. До справи він підходив методично, щелепи працювали безперестанку з невтомністю дивовижного механізму, який не потребує і хвилини на перепочинок. Вираз блаженного сласного задоволення застиг на його зосередженому обличчі.

Спершу було перемелено борщ, затим пішли вареники з капустою й картоплею, щедро политі зажаркою. До всього цього додавалася величезна порція сметани. На десерт були вареники з вишнями, кісточки від яких Тимур Миколайович спльовував у пухку, покриту ластовинням долоню, а потім вивертав купкою просто на стіл.

Обтерши масні руки об хліб, а потім для певності об краватку, він звів на Марту здивовані очі, обрамлені білим пушком не менш здивованих півмісяців тоненьких, майже жіночих, брів, і сказав:

— Дорогенька, чого ж ти не їси? — голос звучав цілком доброзичливо. Почуття провини й огиди переповнювало Марту. Перебування поряд з цим чоловіком було для неї страшенно нестерпним. І водночас вона соромилася перед самою собою, що відчуває відразу до того, хто до неї ставиться приязно.

— Такій сухоребрій щупленькій тичці треба відростити сальця спереду і ззаду! А то ще можеш когось кісточками поколоти! — додав Тимур Миколайович й задоволено засміявся. Від сміху та їжі на нього напала гикавка, яку він заходився запивати узваром.

«Мабуть, я маю відростити таке саме черево, як у тебе», — зло подумала Марта, почуття провини як вітром здуло. Одна думка про їжу викликала тепер у неї нудоту. Вона навіть спробувала легенько відсунути свій стілець трохи далі від столу.

У цей час у Володимира, який мав звичку їсти похапцем стався легкий напад надхи, яку хлопець і не думав у собі стримувати. Тимур Миколайович, голосно гикнувши, знову реготнув й весело підморгнув своєму діловому партнерові.

Марта, що завжди терпляче ставилася до відсутності гарних манер у Володимира, зараз здригнулася, мимоволі зустрівшись поглядом із Дмитром. Чоловік дивився на неї співчутливо. До своєї їжі він також майже не торкався.

Цей погляд Дмитра переслідував Марту весь вечір. Відчувала себе зрадницею. Вчора вона надто багато випила вина і наговорила всіляких дурниць майже незнайомому чоловікові, а сьогодні — цей погляд... Натомість у Володимира був чудовий настрій. Очевидно, що з Дмитром не вдалося налагодити бізнесу. Але вечір, на його погляд, було проведено вдало, в приємній компанії, з гарною їжею. Він наспівував сам собі щось веселе всю дорогу до помешкання Марти. Причинивши двері, відразу згріб дівчину в міцні, майже задушливі обійми, однією рукою мнучи її груди під блузкою, а іншою — похапцем задираючи спідницю.

Марта на якийсь час підкорилася йому, але грубе смикання за груди лише дратувало її. Врешті вона силою відсторонила Володимира, подивилася у його затуманені алкоголем і бажанням очі й сказала:

— Скажи мені щось приємне!

— Якщо ти хочеш, щоб я пішов, я піду, — відказав Володимир.

— Ні, не йди.

Вже потім Володимир вдоволено спав, лежачи горілиць й заклавши руки за голову. Годинник прорізав тишу, нагадуючи, що за якісь кілька хвилин він прокинеться, щоб одягнутися, похапцем поцілувати її й вирушити додому. Марта повернулася до нього спиною, скрутилася у клубочок і заплакала. Відчуття гострої самотності душило її каменем у горлі так, що важко було дихати.

— І все-таки я кохаю тебе, дурнику, — прошепотіла.

Повернувшись до Києва, Герберт Штільберг насамперед вирішив з'ясувати, що відбувається у новій, нехай уже комуністичній, німецькій громаді. Але, як виявилося, німці Києва трималися старого, їм були ближчі затишні зібрання у Лютеранській кірсі святої Катерини, ніж галасливі клубні збори.

Герберт не довіряв більшовикам, і навіть це тимчасове пом'якшення режиму не викликало в нього оптимізму. Згідно зі своєю природою, він традиційно очікував найгіршого. Тому жахнувся, коли побачив роботу при кірсі викладачки німецької мови, Гедвіги Фалькович. Хіба вона сліпа й не бачить офіційної антирелігійної політики держави?! Йому хотілося підійти до цієї жінки і добряче її струсонути. Всі ці бесіди на релігійну тему, вечори самодіяльності з релігійними гімнами... Вона ж загубить і себе, і дітей!