Лілія Черен - Марта

Врешті тиша ознаменувала собою закінчення роботи. Саша витягнула аркуш і почала ретельно перечитувати надруковане.

Іван сів на ліжко й закурив. На якийсь час його погляд заволікся туманом далеких думок, але невдовзі він стрепенувся й заговорив:

— Сашо, я маю до вас розмову...

— Кажіть, звичайно.

— Можу я висловлюватися прямо, без усіляких реверансів, які не личать комуністові?

— Звичайно! — підтвердила Саша, ще тримаючи у руках щойно дбайливо перевірений на помилки документ.

— Я казав вам, що післязавтра їду назад до столиці?

— Ні.

— Так, от. Країна поступово переходить до мирного життя. Звичайно, ще багато роботи попереду! Але зараз саме час подумати про будівництво майбутнього країни на вищому і нижчому рівні. Ви розумієте, про що я кажу?

— Не зовсім. Про майбутнє?

— Саме так — про майбутнє! — Іван на мить замовк, усвідомивши, що слова підбираються не так легко, як би йому хотілося. — І я так собі міркую, що я зараз готовий до того, щоб.

«От дідько, все-таки виходить з реверансами!» — з гіркотою подумав Іван, але продовжив. Мусив закінчити розпочату ним самим розмову.

— Щоб. щоб. Кажу відверто: нещодавно я постановив собі, що мушу одружитися. Бо я так собі міркую, що у парі не тільки легше двом жити, але й будувати нову країну.

— Я...

— Заждіть! Я дуже вас прошу спершу мене вислухати, а потім уже говорити.

— Добре.

— До революції були дві крайнощі: або ж силували до шлюбу з меркантильних інтересів, або ж — «черемха».

Саша запитально подивилася на Івана, і він мусив пояснити:

— Я про всі ці тваринні пристрасті, які називали коханням. Із самогубствами, дуелями й істериками. Чи потрібно це пролетарію? Чи потрібне «кохання панночок-білоручок» зараз, у молодій радянській державі? Коли стільки ще треба всього зробити?! Коли ворог стоїть на кордоні й вичікує: ага, чи ж не схиблять робітники? Щоб з непманівськими посіпаками відродити ярмо Ро-манових! Я певен, що ні! Таж ворог тільки й жде того, щоб ми розманіжилися тут, розпаніли!

Іван розпалився, очі загорілися вогнем ненависті, і його завзяття передалося Саші. А чоловік продовжував:

— Тому я думаю, що майбутнє за здоровим шлюбом, де чоловік і жінка в одній міцній супрязі йдуть! Де коли один щось починає, то другий підхоплює!

— Однодумці! — вигукнула Саша.

— Так! — підтвердив радо Іван. — Чи ж ви розумієте, до чого я веду?

— Ні! — відповіла Саша. Може, їй би жіноча інтуїція щось у цей момент підказала, але, по-перше, дівчина не була схильна дослухатися до ірраціонального. Подруге, вона була не настільки привабливою, щоб мати достатньо досвіду спілкування з чоловіками. Не мала вона й коштів причепуритися, а коли зрідка випадав гулящий гріш, то не було охоти. І лише завдяки жвавому темпераментові дівчина не зникала для чоловічого оточення, але сприймалась як «свій бойовий товариш», а не об'єкт пристрасті.

— Я до того веду, що у вас, Сашо, я сьогодні побачив справжнього хорошого бійця. І питаю вас, чи не хочете ви зі мною одружитися й поїхати до Харкова! — випалив Іван, і всередині щось аж похололо, але зовні він зберігав подобу рішучості.

— Щоб я усе кинула й поїхала геть з Києва! — пирхнула Саша.

— Заждіть. Не поспішайте з висновками! Я розумію, що тут у вас усе життя. Але вам, молодій, активній, більше підійде не старосвітський Київ із Зеровим і Єфре-мовим, із золотими куполами Михайлівського і Софії, а простора пролетарська столиця, де значно швидше йде процес як відновлення виробництва, так і пролетариза-ції трудящих мас.

Хто такі Зеров і Єфремов, Саша не зрозуміла, окрім того, що то якісь непмани чи релігійні реакціонери. Її думка пішла в іншому напрямку:

— Але я не старосвітська панночка, щоб понад усе бажати вискочити заміж! Я свобідна жінка, яка має міцну класову позицію й намір прислужитися партії. А ви мене прагнете впрягти в ярмо буденщини! Я взагалі так думаю, що у майбутньому, за комуністичного суспільства, ми житимемо у фаланстерах: з окремими гуртожитками для чоловіків, жінок і дітей. Сімейне питання не повинне обмежувати розвиток особистості! — Саша, щоб виголосити промову, аж піднялася зі стільця. Тільки що навшпиньки не стала.

Тут би Івану спасувати, відкинути необачну поспішну ідею. Адже дівчина дала йому можливість відступу. Але від її гарячого протесту він іще більше розпалився і затято став їй заперечувати:

— Так, коли ми побудуємо комунізм, суспільство існуватиме на принципово інших засадах. Але зараз ситуація інша. От візьмемо ще й тілесні потреби. Вони штовхають на пошуки випадкових зв'язків, які обертаються хворобами, абортами й моральними стражданнями. Починаєш уникати статевого питання, тоді обсідають різні думки, які відволікають від найголовнішого — праці. То хай краще це буде той, хто поділяє твої ідеали, не випадкова людина, одне слово... Розумієте, людина має бути якісним гвинтиком великого державного механізму. Умілим і здоровим інструментом у руках партії!