Лілія Черен - Марта

— Та нещодавно на дереві навпроти Володимирсько-го собору один бідолаха повісився, то я тут розвиваю тему нещасливої любові.

— Неча шамать, неча пить — нужно девочек любить... — почав наспівувати Семен.

— Дурак, ти, Сашко, — не зло сказав Володимир. — В усьому романтику бачиш. Це ж «вичищений» контрреволюційний елемент з горя вішається.

Поет віджбурнув з досадою олівець й відкинувся на стільці. Його очі палахкотіли вдаваним гнівом:

— Ось ти завжди так! Як серпом по музі!

— Я лише прихильник здорового глузду.

— Тобі шкода для свого друга трішечки поваги до його поетичного таланту? — вигукнув Сашко, вгризаючись у черговий пиріжок. Схоже, що сьогодні муза Ерато була не дуже прихильна до нього і він радо був готовий віддати всі свої сили дружній суперечці.

— Що за слово таке: «шкода»?! Мені для свого друга — нічого не шкода! — сказав Володимир, підвівся з-за столу і заходив по кімнаті. Його вже трохи посоловілі очі загорілися якоюсь ідеєю, і він умисно запитав: — То ти у моїй дружбі сумніваєшся?

Ніщо так добре не розгорається, як суперечка після кількох чарок нелегальної горілки. Сашко ствердно кивнув і принципово відповів «так». Володимирові очі задоволено зблиснули, ніби він тільки цього й чекав:

— От назвіть щось із того, що у мене є, і я вам усе віддам! Окрім себе самого, звичайно. Тут у мене виключне і неподільне право володіння. Говори, Сашко!

— Що казати? — здивувався невдаха-поет. А всі присутні нашорошили вуха — вечірка переставала бути нудною. З'явилося лоскітливе передчуття гри або ж пригоди.

— Кажи, що хочеш!

— А що хотіти?

— А чого душа побажає, і те в мене є.

— Та ні, я так не можу, — дав задній хід Сашко.

— Чому? — здивувався Володимир.

— Бо це ж треба бути або нещирим і скромним, або щирим і нескромним.

— Е-е! Так не піде. Я маю на увазі скромність. Тоді першим буде Семен. Ти ж у нас простий й прямий... як оце... — Володимир задумався, але не зміг придумати порівняння. Тоді обійняв Семена за плече і сказав: — Валяй! По-крупному так!

Товстун зашарівся, кахикнув і сказав:

— Кіоск на Подолі, де єврейка Руфка торгує.

— Губа не дура! — хихикнув Тимур Миколайович.

— О! Оце по-нашому! — зрадів Володимир. — Забирай з Руфкою, вона гаряча дівка. Сашко, ти чув дружбана? Тепер твоя черга.

— Ну, тоді — давай свій фотографічний апарат!

Володимир примружив очі, закурюючи цигарку:

— Дарую!

Потім гостинний господар підійшов до шафки й дістав звідти непочату пляшку контрабандного віскі. Налив усім присутнім чоловікам.

— Це ж треба відсвяткувати! — пояснив.

— Ти ж завтра зовсім голодранцем прокинешся, -сказав Сашко. — Ти що, подався у релігію і вирішив наслідувати апостолів Христа?

— Релігія — це хороший бізнес, але зараз не дуже вигідний. Тому я пас, — відповів Володимир.

— Такі люди, як Володя, зроду-віку завжди матимуть ікорку до хліба. Хоча б його навіть в одних спідніх на вулицю викинути, — сказав Тимур Миколайович. І вперше Марта, яка мовчки спостерігала за розмовою, цілком погодилася з цим винятково неприємним чоловіком.

— Ти мені лестиш, натякаючи, що прийшла і твоя черга? — Володимир підморгнув Тимурові Миколайовичу і після театральної паузи вигукнув: — І ти правий на всі сто відсотків!

Тимур Миколайович підвівся зі стільця, перевальцем підійшов своїми коротенькими ніжками до вікна, зробив довгу смачну затяжку, вдивляючись у щось за шибкою, і сказав:

— Беру автівку! Он вона стоїть, красунечка. Треба буде, звісно, розкошелитися на водія, але вона того варта...

— Б'юся об заклад, що за кілька місяців матиму такий автомобіль, що дасть добру фору цій старій розвалюсі! Бери, не шкода! — вигукнув Володимир.

«Балаган якийсь, — подумав Герберт. — Що я тут взагалі роблю?» І в цю ж мить погляд Володимира впав на нього.

— Давай тепер ти говори!

— Ні, ні, дякую. Я в такі ігри не граю, — відповів Герберт. А подумки себе раз у раз запитував, чи справді Володимир має намір виконати свою обіцянку. І така можливість ніяк не могла вкластися йому в голову.

— Не псуй усю справу! — незадоволено обірвав його Володимир. — Не соромся! Кажи!

— Та я навіть не знаю, чого мені треба. Я взагалі майже щаслива людина і цілком задоволений з того, що маю.

Після сказаного Герберта охопило відчуття вищості над цими людьми, які надають такого великого значення грошам і великим статкам загалом.

— Але чогось же не вистачає для повного щастя? -запитав Володимир.