Валерій Шевчук - Долина джерел

Обтерся лахматим рушником і клацнув умикачем. Від світла кімната стала буденніша; Адам ступнув до етажерки. Підставки полиць завершувалися різьбленими, схожими на шаховий пішак, фігурами, і він, як колись у дитинстві, зняв одну із них і підкинув у руці.

Од води тіло посвіжіло, і він запалив цигарку. Дим заповзав у груди, розходячись по легенях, у роті згіркло, й Адам ковтнув слину. Сидів у самих трусах, і його невисоке чоло морщилося.

Взяв у руки сестрин підручник. Потримав у великих важких руках і вдивлявсь у заголовок. Вуста його ворушилися: повторював незнайоме й чудне слово — назву книги.

Єва сиділа за низьким смугастим столом й задоволено потягувала чорну каву. Оркестр готувався заграти, музиканти зручніше розсідалися, підсували підставки до нот. Ходили офіціанти, хлопці за сусіднім столом про щось пильно домовлялися. Плавав сигаретний дим, але до смаку кави то підходило.

— Глянь у той куток,— нахилилася Валя.— Хлопчика набачила!

— Де?— неуважно спитала Єва.

— У кутку праворуч.

У кутку праворуч розвалився молодик у темному костюмі. Поклав руку на підвіконня, і краватка від того вигнулася дугою.

— Ти б узяла по сосисці,— сказала Валя.— Я голодна, як вовк!

Єва замовила сосиски і нетерпляче подивилася на оркестр. Літній скрипаль повільно скидав смокінг. Блискучо-біла сорочка брижилася на спині, скрипаль повернувся, і Єва побачила зморшкувате обличчя.

Різко зазвучали труби, барабанник устав і щосили вдарив у литаври.

— А нічого грають,— сказала Валя, приклацуючи пальцями.

До них підійшов хлопець у джинсовому костюмі, схилився перед Валею, і вони ввійшли в танок. Хлопець танцював, згинаючись у попереку і смішно викидаючи ногами.

Єва подивилась у вікно. Крізь широке скло видно було метушливу освітлену вулицю, рівно, однотонно палали ліхтарі, а по тротуарах бігли барвисті постаті.

Офіціантка поставила сосиски, і Валя тієї ж миті відірвалася від партнера.

— Голодною кишки болять танцювати,— резонно зауважила вона й перерізала обчищену сосиску.— Я, уяви собі, на жертви неспроможна!

Єва засміялася. З кутка дивився на неї молодик у чорному. Зрештою, він устав і пішов просто на них.

— Дозвольте!

Єва підвелася і, коли вони вкрутились у юрбу, побачила в дверях Володьку. Стояв зі своїми хлопцями й шукав очима вільного столика.

Вона відразу перехопилася ритмом, партнер був досвідчений, і танцювати з ним було легко. Бачила перед собою чисто виголене обличчя з блідими вустами; пахло жіночими парфумами, чоловічою «Свіжістю» та «Шипром». Її супутник дихав винним перегаром, і вона злегка відвернулася. Його руки обхоплювали їй плечі й спину, а обличчя ледве не притискалося до її волосся. Юрба стискалася, закручувалася, вистрибувала, дихала, хвилювалася переймалася таємницями поєднання й ритму.

Валя дожовувала сосиску, її обличчя з’явилося на мить перед розгарячілим Євиним поглядом, задоволено хитнулося й підморгнуло.

Музика обірвалася, скрипаль витяг блакитну носову хустку і витер лоба. Глянув у зал чіпким поглядом, і в тому погляді спалахнуло щось таке, що нагадало Єві брата.

— Коли ви не проти,— схилився молодик,— я розділю вашу трапезу.

— О, будь ласка! — широко всміхнулася Валя.

Молодик ледве втисся у вузьке пластмасове крісло і, підкликавши офіціантку, замовив вина.

— По десять крапель, дєвочки,— моргнув він Єві.

Адам розчинив вікно. Старі рами сухо зарипіли під пальцями і подалися вперед. Війнуло запахом гарячого, змитого водою асфальту, пригорілим м’ясом чи просто димом, занесеним із якоїсь квартири. Навпроти, у великому п’ятиповерховому будинку, спалахнуло світло, і чоловік у жовтій сорочці став спиною до вікна. Було видно його широку важку спину і руки, що впирались у підвіконня. Світло проливалося коло шиї й вух — постать жовто й нечітко похитувалася.

Адам вимкнув світло й пішов до дверей. Внизу він озирнувся й глянув на жовті латки вікон у стінах. Засунув руки в кишені і ступив на нагрітий за день тротуар. Пахло смолистим, гарячим асфальтом.

Проїхала «Волга», в кабіні, наче мумії, світилися схожі на маски обличчя: дві дівчини сміялися, тикаючи пальцями у скло. Глянули на Адама блискучими очима, і їхні намазані помадою роти розтяглись.

Він пішов вздовж рудого тротуару, повз світлі вітрини і запнуті фіранками вікна.

Вечір був обережний, глибокий, а на горі нереальним сяйвом палало електричне світло — місто підіймало туди свої вогні.