Валерій Шевчук - Долина джерел

Жовто тремтіла над головою електрична лампочка, Адам спустив руку до підлоги і вийняв з пачки сигарету. Припалив, але відразу про ту сигарету забув.

Ніч дивилась у вікно, темна й задушлива. Він сів на канапі і майже фізично відчув, як осипає вона на сонні дахи піщинки мороку.

— Ти п’яна?— спитав Адам, сплигуючи на підлогу. Стояв серед помешкання в домашній сорочці та джинсах. Розставив босі ноги і дивився на Єву блискучим поглядом.

— А тобі яке діло?— огризнулась Єва.

Вона зайшла до вмивальні, крутнула кран і плеснула в обличчя водою. Була тепла і пахла іржею. В роті відчувався металевий присмак.

— Де шлялася?— крикнув раптом Адам, високо зводячи кошлаті брови.

Вона розізлилася.

— Іди до біса!— крикнула.— Сама знаю, куди ходжу!

— Що ти знаєш?— Адам стис кулаки.— Це я повинен знати, куди ти ходиш!

— Тю!— Єва й собі звела брови.— Тоже мені папочка знайшовся!

Адам кинувся до неї і схопив за руку. Вона випручалася, і він схопив її за плече. Вона рвонулася від нього щосили, а він вдарив її затиллям долоні.

Єва посковзнулась і впала. Адам люто зупинився над нею, по її тілу проходили корчі ридання.

— Що ти від мене хочеш? Що хочеш?

Дерла нігтями давно нефарбовану підлогу, й Адам нерішуче дивився на її розпластане тіло. Присів навпочіпки й обережно торкнув.

— Єво, — сказав він м’яко. — Не сердься. Ось послухай мене. У нас нікого нема. Ми двоє, чуєш! Ти ж пам’ятаєш матір? Вона наказувала, щоб я дивився за тобою. Ти ж пам’ятаєш матір!— закричав він, округлюючи очі.— Чи ти гадаєш, ще я не люблю тебе? Чи ти гадаєш, що я кинув школу не для того, щоб ти вчилась?.. Я не дорікаю, але хочу, щоб ти була хорошою людиною. Хорошою!— підкинув він угору підборіддя.

Єва повільно звелася, сіла на підлозі й глянула на Адама. У неї були каламутні припухлі очі. Але вона вже не плакала.

— Ти хороший, Данцю, дуже хороший!— сказала вона пошепки й загойдалась у тупому розпачі.— Але й я... Я нічого не зробила поганого...

За вікном нависло темне покривало ночі. Десь горіли ліхтарі і спали тисячі людей. Тисячі ще не спали, бо в них надто багато набралося справ. Сотні актів людського існування, зорі з міста і зорі з неба, людські очі й людські слова, шепіт листя і шепіт закоханих — все це було, сухий вітер обвівав цей навколишній світ і єднав його. Порожні вулиці, позначені пунктирами ліхтарів, сонно тягли свої сірі площини. Єдналися з іншими і зв’язувались у міцні вузли площ. Дихав вітер, і це було наче одне дихання і міста цього, і цього вечора.

— Єво! — сказав Адам, опускаючись на коліна біля сестри.— Подивися на мене. Це я — твій брат Адам!

Я осідлую коридорний стілець, впираюся носками черевиків у темно-коричневі панелі, кладу на телефонний столик лікті й беру трубку. Все обертається з недавнього сну. Як і тоді, коли зістрибнув з останньої сходинки трапа пасажирського літака Москва — Київ. Перекручені лінії світу так і зостались у моєму визорі: над головою кружляло вкрите пухким шаром куряви небо, і я захопився чистими вигрівами там, угорі, серед несподівано теплої площини.

Переді мною чорне тіло телефону — пластмасова черепаха з круглим очкастим обличчям, і я знаю, що зараз станеться остаточне повернення. Бо я вже два дні як ступив з трапа пасажирського літака. Тоді я дивувався й деревам, що стояли вздовж шляху. Були наче призабуті іграшки, в які ніхто не хотів гратись,— автобус стрибав асфальтом, миготіло в очах, я торкав очима посмугований сонцем асфальт і котився в безмежжя, наче сам був шматком такого сонця...

Накручую очкастий диск і відчуваю коліща номеронабирача. Воно пустило в хід дві розчеплені пластини, що завихрюються довкола валика,— сигнали вже торгають видошукачі автоматичної станції. У трубці клацає — лінійний шукач автоматичної станції піднявся на три поділки вгору і на три поділки повернувся праворуч. Це і є символ мого приятеля, тобто можливість почути його голос.

Мене обплутує густа непрозорість телефонних шумів. З кімнати гуде пилосос і надривається радіо. Рурка похрипує, і я чую, як віддається в приймачі моє дихання.

Коли їхав автобусом Бориспіль — Київ, усе було звичайне. Лише дві речі вразили: небо з його вигрівами і клапті сонця, що стрибали не лише по дорозі, але й в очах. Люди були одягнені надмір легко, і я в своїх чоботях, хабе та пожмаканому бушлаті виглядав іхтіозавром. Смаглі обличчя, шовкового відливу плечі жінок, сліпучість білих сорочок чоловіків — усе це набивалось у голову крізь вузькі шпарини очних впадин.