Валерій Шевчук - Долина джерел

— Аж не віриться, що так глибоко ми під землею,— сказав батько, зирнувши на мене.

— В Москві мілкіше,— відказав я.— А там, за Дніпром, поїзд іде вже по поверхні.

— Що ж це за метро?— всміхнувся батько.— По-моєму воно тільки й метро, що під землею.

Поїзд вискочив із тунелю, і нас залило сонцем...

Дніпро дихав вологим духом, блискотів синіми спалахами, пахло мокрим піском. Ми стояли, спершись на поруччя, далеко попереду розгортала білі будівлі Русанівка. Коло нас легенько шелестіло дерево, наполовину жовте, а наполовину зелене, в ногах лежало кілька листків, з лівої руки біло палало в синяві вітрило і біля нього поралося кілька одягнених у жовті спортивні куртки чоловіків.

— А де ти переш сорочки?— спитав батько.

— Коли сам, а коли в пральні.

— Там більше порвуть, ніж виперуть.

Ішов берегом рибалка в сірій куфайці. Підвів вудочку, наче списа, і тримав у руці гачка, наче сам себе зловив. Спинився біля нас, озирнувся й закинув гачка в сині спалахи.

— Треба мені встановитися,— сказав я.

— Що значить «встановитися»?— розсердився батько.— Я вже в чотирнадцять років установився!

Він майже викрикнув останні слова, і знову озирнувся на нас рибалка. Вибрав із синіх хвиль гачка, звів свого списа й подибав шукати затишнішого місця.

— Маєш рацію,— повільно проказав я, дивлячись, як невеликий човник марно намагається перебороти течію. Знову зашелестів вітер, мотаючи напівжовте, напівзелене листя над головою, і я вдихав на повні груди гіркуватого, терпкого запаху останніх вересневих днів.

— Мати трохи сердиться на тебе за ті твої куценькі листи,— буденно оповідав батько.— Все-таки вона — мати! Колись ти теж станеш батьком і зрозумієш, що це таке...

Ми подивились один на одного глибокими поглядами. Можливо, кожен чекав цього моменту: поверталося щось далеке, що сягало до призабутого містечка і його околиць. До запаху полуничних грядок і квітів, посаджених матір’ю. До дитинства, яке вже далекий для мене спомин, а може, ще далі, до того часу, коли я ще не був окремо живучим тілом, а складав якусь частку його, цього до болю знайомого чоловіка.

— Може, вип’ємо пива?— спитав я.

Він кивнув, ми підійшли до вифарбуваного в синє буфету — я помітив, виймаючи гроші, що в мене ледь помітно тремтять пальці.

Велетенський екран заповнював цілу стіну, на ньому безперервно змінювалися, крутилися й розгорталися нові й нові картини; рух втягував у себе глядачів, кидав їх на круті дороги гір — всі ми жили з тими людьми, що метушилися на отій стіні. Зал напружено вдивлявся, намагаючись упоратись із швидкою зміною перетворень на екрані, люди стискали пальцями ручки крісел, зітхали й переживали, кидались у дороги, котрі летіли в безвість,— від нестримного руху закладало дихання, гриміли голоси: там, на стіні, плакали, сміялися й жартували, вмирали і любилися. Батько насуплено й серйозно вдивлявсь у екран, здавалося, він не помічав мене, а може, не дуже й переймався тим ілюзорним і скаламученим світом, що стрибав перед ним; здалося мені, екран той для нього тільки привід для своїх думок і свого бачення, якого мені ніколи не вгадати, а може, достосовував він отак, як і всі люди навколо, життя на екрані до свого життя?

— А знаєш,— схилився він до мене.— Це все-таки здорово!

Я не зовсім збагнув, про що він говорить: про кіно, велетенський екран чи про своє видиво на тому екрані...

Ми вийшли в осінній вечір, наповнений глибокою й прохолодною свіжістю, дихало на нас вистояним запахом прив’ялого листу; у невеличкому парку на лавах сиділи закохані, алеї просвічувались у глибину прозорим безлюддям. Вдалині горіла неоном гомінка траса, стугоніла від великої маси автомобілів, а тут, куди ми ступили, був пригаслий шепіт, м’яка тиша і тонкий тлінний запах. По порожній алеї йшов якийсь дід, голосно човгаючи підошвами, і мені здалося, що так приходить щодня до нас ніч.

— Давай сядемо,— запропонував батько.

Він випростав втомлені ноги і відкинувся на спинку. Я примостився скраєчку і простягнув батькові цигарку.

Ми сиділи й курили. І хоч з одного і з другого боку гриміли шумливі проспекти, ми тут, на цьому п’ятачку тиші, знову відчували свою неподільність.

— Тихо тут,— здивовано і втомлено сказав батько.— Знаєш, я уже скучив за домом. Минув тільки день, а здається, я тут у тебе місяць...— Він замовк і приплющився.

Я дивився на нього, невеликого, одягнутого в старомодне пальто; глибокі зморшки відтінювалися на його обличчі, м’яка й глибока втома лежала на ньому. Біля вуст зібралася густіша тінь; темна, посічена нерівними зморшками шия топилася в легких півтонах картатого кашне; великі, кострубаті руки лежали на колінах, і в розслаблених пальцях прочувалася та ж таки втома.