Маргарет Этвуд - Заповіти

— Тітко Лідіє, ви читаєте мої думки, — сказав він. — Їй справді буде краще під вашим наглядом, аніж під моїм. На випадок, коли щось станеться… і в неї розвинеться смертельна хвороба.

Нагадаю тобі: в Гілеаді розлучень немає.

— Мудре рішення, — мовила я. — Ви маєте залишатися поза підозрою.

— Покладаюся на ваше мовчання. Я у ваших руках, дорога моя Тітко Лідіє, — сказав Командор підводячись.

Я подумала: «Як правдиво!» І як легко рука стискається в кулак.

Читачко моя, я нині ходжу по лезу ножа. Маю вибір: продовжити втілювати ризикований і навіть відчайдушний план, спробувавши передати свій пакет вибухівки через юну Ніколь і в разі успіху штовхнути і Джадда, й сам Гілеад у прірву. Авжеж, у разі невдачі на мене ляже тавро зрадниці і я житиму в ганьбі або радше у ній помру.

Або ж я можу обрати безпечніший шлях. Можу передати Крихітку Ніколь Командорові Джадду, і вона яскраво спалахне на мить, перш ніж її задмухнуть, мов свічку, за неповагу, адже шансів на те, що вона покірно прийме своє становище, просто немає. Я ж тоді пожну свою винагороду в Гілеаді, і вона має бути неабияка. Тітку Відалу буде зведено до нуля, можливо, я навіть відправлю її на психіатричне лікування. Я повністю контролюватиму Ардуа-хол і забезпечу собі старість у пошані.

Доведеться позбутися думки відплатити Джаддові, адже ми будемо пов’язані довіку. Дружина Джадда Шунаміт стане супутньою втратою. Я поселила Джейд до помешкання, де живуть Тітка Іммортель та Тітка Вікторія, тож, коли її буде усунуто, їхні долі теж буде вирішено: у Гілеаді, як і всюди, практикують винність у співучасті.

Чи здатна я на таку дволикість? На таку беззастережну зраду? Чи завагаюся тепер, коли пробралася вже так далеко, під сам фундамент Гілеаду, зі своїм запасом пороху? Я людина, тож це можливо.

У цьому разі я знищу так старанно списані сторінки, і разом з ними знищу і тебе, моя майбутня читачко. Один спалах сірника — і тебе не стане: будеш стерта, наче тебе ніколи й не було і ніколи не буде. Я заперечуватиму твоє існування. Яка подібність до бога! Хоча цей — бог знищення.

Я вагаюся, вагаюся.

Але завтра буде новий день.

Я дісталася до Гілеаду. Думала, що багато про нього знаю, але особисто прожити певний досвід — це зовсім інша річ, а з Гілеадом — іще більш інша. Гілеад був слизький, неначе йдеш по кризі: я постійно почувалася виведеною з рівноваги. Не розрізняла чужих облич, часто не тямила, що вони говорять. Чула слова, розуміла, але не могла перекласти у значення.

На перших зборах у каплиці, після колінкування й співів, коли Тітка Беатріс провела мене і всадовила назад на лаву, я оглянула кімнату, повну жінок. Усі дивилися на мене, усміхалися почасти привітно, а почасти жадібно — як у сцені фільму жахів, коли знаєш, що селяни от-от перетворяться на вампірів.

Тоді була нічна відправа для нових Перлин: ми мали мовчки медитувати, стоячи навколішки. Ніхто мені про це не розповідав. Які тут діють правила? Треба піднімати руку, якщо хочеш у туалет? Якщо вам цікаво — так. Після кількох таких годин — ноги у мене судомило — одна з нових Перлин, здається, мексиканка, почала істерично ридати, а тоді закричала. Дві Тітки взяли її під руки й вивели геть. Пізніше я чула, що її зробили Служницею, тож добре, що я тримала рота на замку.

Наступного дня нам видали гидке коричневе вбрання, а далі зігнали, наче отару, на стадіон, де всадовили на трибуни. Ніхто не говорив, що в Гілеаді є спорт — я думала, що немає, — але це виявився і не спорт. То була Участрата. Нам розповідали про них у школі, але без деталей, гадаю, тому, що не хотіли травмувати нас. Тепер я це розумію.

То була подвійна страта: двох чоловіків буквально розірвав на шмаття натовп розлючених жінок. Були крики, удари, кусання, всюди була кров, особливо на Служницях — вони були аж вкриті нею. Деякі тримали в руках клоччя волосся, щось подібне на палець, а інші кричали й підбадьорювали їх.

Це було огидно. Це було жахливо. І додало нову грань до образу Служниць, що склався у мене в голові. Я думала, може, і моя мати була такою — дикою.

Ми з Бекою доклали всіх зусиль, щоб проінструктувати нову Перлину, Джейд, як доручила нам Тітка Лідія, але це було все одно, що звертатися до стіни. Вона не вміла сидіти терпляче, випрямивши спину й склавши руки на колінах; крутилася, совалася, човгала ногами.