Маргарет Этвуд - Заповіти

— Якщо вона щира, в чому я дуже сумніваюся. Це виверт, типовий для «Мейдей». Гадаю, її треба допитати.

Тобто щоб вона сама її допитала. Надто вже її тішать ці допити…

— Тихіше їдеш — далі будеш, — мовила я. — Мені більше до вподоби обережніші методи.

— На самому початку було не так, — зауважила Відала. — Ви виступали за базові кольори і були не проти пролиття дещиці крові.

Вона чхнула. Я подумала: може, варто щось зробити із пліснявою в цій кав’ярні? А може, й ні.

Було доволі пізно, тож я зателефонувала до домашнього кабінету Командора Джадда, просячи про термінову зустріч, і дістала згоду. Наказала водієві зачекати на вулиці.

Двері відчинила Джаддова Дружина Шунаміт. Вигляд у неї був доволі кепський: худа, бліда, запалі очі. Як на Дружину Джадда вона ще довгенько протрималася; принаймні дитину народила, хай і Не-дитя. Однак тепер її час, схоже, спливав. Я спитала себе, що ж Джадд підливає їй до супу.

— О, Тітко Лідіє, — мовила вона. — Прошу, заходьте. Командор чекає на вас.

Чому вона сама відчинила? Це робота Марф. Певно, чогось від мене хотіла. Я тихо звернулася до неї:

— Шунаміт, люба моя, — й усміхнулася. — Ти хвора?

Колись вона була такою живою юною дівчиною, хоча й різкою та подекуди нестерпною, але зараз переді мною стояла примара.

— Я не повинна цього говорити, — прошепотіла вона. — Командор каже, що це пусте. Каже, що я все вигадую. Але я знаю: зі мною щось не так.

— Нехай тебе оглянуть у нашій клініці в Ардуа-холі, — сказала я. — Зроблять кілька аналізів.

— Я не зможу отримати його дозвіл, — відповіла Шунаміт. — Він мене не пустить.

— Я отримаю для тебе дозвіл, — пообіцяла я. — Не бійся.

Далі були сльози й подяки. В іншу епоху вона стала б на коліна, аби поцілувати мені руку.

Джадд чекав у кабінеті. Я вже тут бувала, іноді за його присутності, іноді ні. Це дуже інформативний простір. Не варто йому брати роботу додому зі свого кабінету у твердині Очей і так нерозважливо залишати на видноті.

На стіні праворуч — тій, якої не видно від дверей, щоб не шокувати жінок господи, — висить картина дев’ятнадцятого століття, що зображує роздягнену дівчину, яка ледве сягнула шлюбного віку. За допомогою прозорих крилець, як у бабки, її зробили ельфом — тоді було відомо, що ельфи зневажають одяг. У неї розпусна, нелюдська посмішка, вона зависла над грибом. Ось що Джаддові до вподоби — юні дівчата, які можуть видатися не зовсім людьми, із зухвалою серцевиною. Це виправдовує його до них ставлення.

Кабінет повен книжок, як у всіх Командорів. Вони полюбляють збирати, накопичувати, а тоді хвалитися надбаннями і пишатися поцупленим перед іншими. Джадд має поважну колекцію історичних та біографічних книжок: Наполеон, Сталін, Чаушеску, інші лідери й контролери людства. Заздрю наявності в його колекції кількох цінних видань: «Пекла» з гравюрами Доре, «Пригод Аліси у Країні Див» в оформленні Далі, «Лісістрати» Пікассо. Є в нього й інші книжки, менш респектабельні, — стара порнографія, я знаю, бо бачила їх. Це жанр, який у надмірі стає нудним. Репертуар плюндрування людського тіла доволі обмежений.

— О, Тітко Лідіє, — сказав він, трохи підвівшись зі стільця (відлуння того, що колись вважалося поведінкою джентльмена). — Сідайте і скажіть, що привело вас сюди о такій порі.

Осяйна усмішка не зачіпає очей, вони водночас стривожені й жорсткі.

— Маємо проблему, — промовила я, сідаючи навпроти нього.

Усмішка зникла.

— Сподіваюся, не критичну.

— Нічого такого, що не можна було б владнати. Тітка Відала підозрює, що так звана Джейд — інфільтраторка, яку відправили сюди винюхувати інформацію, аби виставити нас у поганому світлі. Вона хоче допитати дівчину. Це було б фатально для подальшого використання Крихітки Ніколь.

— Згоден. Після того її не можна буде показувати по телебаченню. Чим я можу вам допомогти?

— Нам допомогти, — уточнила я. Завжди корисно нагадати йому, що на нашому човні пливуть двоє. — Потрібен наказ від Очей захищати дівчину від втручання, поки не будемо певні, що можемо представити її як Крихітку Ніколь. Тітка Відала не знає про те, хто така Джейд, — додала я. — І не варто їй цього говорити. Вона вже не цілковито надійна.

— Можете пояснити? — запитав Командор.

— Наразі мусите мені довіритися, — сказала я. — І ще дещо. Вашу Дружину Шунаміт слід відправити в Ардуа-хол для лікування в Клініці єлею цілющого.

Запанувала мовчанка, тоді ми подивилися одне одному в очі через стіл.