Маргарет Этвуд - Заповіти

Бека почала читати Біблію раніше за мене — вона взагалі випереджала мене: і до Тіток прийшла раніше, і була вправніша, — одначе ті, хто вже був посвячений у ці таємниці, не могли розповідати про досвід свого священного читання, тож ми не могли обговорити те, про що вона дізналася.

Прийшов день, коли до Читальні принесли замкнену дерев’яну скриньку з Біблією, призначеною для мене, і я нарешті могла розгорнути найзабороненішу з книжок. Я була просто у захваті, але зранку Бека сказала мені:

— Я повинна тебе застерегти.

— Застерегти? — перепитала я. — Але ж це Святе Письмо.

— Там написано не те, що кажуть.

— Що ти маєш на увазі?

— Не хочу, щоб ти розчарувалася. — Вона завагалася. — Я певна, Тітка Есті прагнула лише добра.

Тоді додала:

— Книга Суддів, з 19 до 21.

Більше вона не сказала нічого. Та коли я дісталася до Читальні, відкрила скриньку, а тоді й саму Біблію, то передусім звернулася до вказаного нею місця. Це була історія про наложницю, розрубану на дванадцять частин, та сама, яку нам так давно розповідала у школі Тітка Відала і яка так засмутила маленьку Беку.

Я добре її пам’ятала. І пам’ятала, як пояснювала нам її зміст Тітка Есті. Вона говорила, що наложниця померла тому, що шкодувала про свою непокірність, тож пожертвувала собою, аби не дозволити розбещеним чоловікам з племені Веніямінового зґвалтувати її власника. Тітка Есті сказала, що наложниця була шляхетна й смілива і зробила свій вибір.

Однак тепер я читала історію повністю. Шукала згадки про шляхетність і сміливість, про вибір, але нічого цього там не було. Дівчину просто випхали за двері й заґвалтували до смерті, а тоді чоловік, який ставився до неї за життя як до купленої тварини, розрубав її на шматки, наче корову. Не дивно, що вона від нього втекла.

Це був болісний шок: добра, догідлива Тітка Есті нам брехала. Правда була не шляхетна — жахлива. Ось що мали на увазі Тітки, кажучи, що жіночий розум заслабкий для читання. Ми могли розсипатися, розвалитися під вагою протиріч, були неспроможні втриматися.

До цього моменту я не мала серйозних сумнівів у правильності й — особливо — правдивості теології Гілеаду. Якщо я була нездатна сягнути досконалості, то вважала це своєю провиною. Але дізнавшись про те, що змінив Гілеад, що додав, а що вилучив, я боялася, що втрачу віру.

Якщо ви ніколи не вірили, то не зрозумієте, про що мені йшлося. Почуваєшся так, наче помирає твій найкращий друг; наче все, що тебе визначало, палає; наче залишаєшся зовсім сама. Почуваєшся вигнанкою, загубленою в темному лісі. Саме так я почувалася, коли померла Табіта: світ спорожнів, утратив сенс. Усе стало порожнім. Все висихало.

Я трохи розповіла Беці про те, що в мені відбувалося.

— Я знаю, — мовила вона. — Зі мною теж так було. Усі вищі в Гілеаді нам брехали.

— Тобто?

— Бог не такий, як вони кажуть.

Вона пояснила: можна вірити або в Гілеад, або в Бога, але не одночасно. Так вона розв’язала свою кризу.

Я сказала, що не впевнена, чи зможу обрати. Потай боялася, що не зможу вірити ані в одне, ані в інше. І все одно хотіла вірити, щиро прагнула. Зрештою, наскільки віра залежить від прагнення її мати?

Через три роки по тому сталася ще тривожніша криза. Як я вже говорила, одним із моїх завдань у Бібліотеці Гільдеґарди було копіювання промов Тітки Лідії на машинці. Сторінки промови, над якою я мала працювати, залишали в мене на столі у сріблястій теці. Одного ранку я знайшла під нею ще одну, блакитну. Хто її туди поклав? Може, це помилка?

Я розгорнула її. Зверху на першій сторінці було ім’я моєї мачухи Поли. Далі йшов звіт про смерть її першого чоловіка, того, за яким вона була до того, як вийшла за мого так званого батька — Командора Кайла. Як я вже говорила, її чоловіка, Командора Сондерса, вбила в його кабінеті їхня Служниця. Принаймні так говорили.

Пола сказала, що дівчина була небезпечно неврівноважена, що вона вкрала шампур на кухні й убила Командора Сондерса, який нічим її не провокував. Служниця втекла, але її зловили й повісили, а потім виставили мертве тіло на Стіні. Але Шунаміт сказала, що її Марфа розповіла, нібито там був іще й незаконний грішний зв’язок — Служниця та чоловік перелюбствували у тому кабінеті. Саме так вона отримала можливість убити його, і саме тому вона це й зробила: те, чого він від неї вимагав, штовхнуло її за край здорового глузду. Решта історії Шунаміт звучала так само: Пола знайшла тіло, Служницю впіймали і повісили. Шунаміт іще додала деталь про те, як Пола сильно вимастилася кров’ю, поки надягала штани на мертвого Командора, аби зберегти гідність.