Маргарет Этвуд - Заповіти

Небесний бо птах віднесе твою мову, а крилатий розкаже про слово твоє… [13] Книга Екклезіястова 10:20 (у пер. Івана Хоменка).

Я писала це знову й знову. Порівнюючи різні рукописні версії одного речення, я бачитиму, як покращилося моє письмо — обіцяла Бека.

Я розмірковувала над словами, які писала. Чи справді любов більша за віру і чи є вони в мені взагалі? Чи любов справді сильна, як смерть? Чию мову віднесе птах?

Вміння читати й писати не давало відповідей на всі запитання, натомість вело до нових і нових.

На додачу до навчання читання я примудрялася успішно виконувати інші завдання, які отримувала в ці перші місяці. Не всі вони були обтяжливі: мені подобалося малювати спідниці, рукави й головний покрив на дівчатках у книжках про Діка та Джейн, і я була не проти працювати на кухні — різати ріпу й цибулю для куховарок, мити посуд. Усі в Ардуа-холі робили свій внесок у спільний добробут, і гребувати фізичною працею не годилося. Жодна Тітка не вважалася вищою за це, хоча на практиці найважчу роботу виконували Претендентки. Але чому б і ні? Ми були молодші.

Однак чищення туалетів було неприємною справою, особливо коли доводилося мити їх знову, хоча вже після першого разу вони були ідеально чистими, а тоді повторювати втретє. Бека попередила мене, що цього вимагали Тітки: йшлося не про чистоту унітазів, а про випробування покірності.

— Але ж змушувати нас тричі мити унітази нелогічно, — сказала я. — Це марнування цінних ресурсів нації.

— Засіб для чищення не цінний ресурс, не те, що вагітні жінки. Але нелогічно, так, саме тому це й випробування. Вони хочуть побачити, чи ти виконуватимеш нелогічні накази без скарг.

Аби ускладнити завдання, наглядати за цим ставили наймолодшу з Тіток. Отримувати дурні накази від майже однолітків — це дратує значно більше, ніж коли наказує старша людина.

— Ненавиджу це! — сказала я після четвертого поспіль тижня відмивання туалетів. — Просто ненавиджу Тітку Еббі! Вона така зла й пихата, і…

— Це випробування, — нагадала Бека. — Як Бог випробовував Йова.

— Тітка Еббі не Бог, хай там що вона собі думає.

— Ми мусимо спробувати бути милосердними, — сказала Бека. — Помолися про те, щоб позбутися ненависті. Уяви, що вона витікає з твого носа, наче видих.

У Беки було чимало прийомів самоконтролю. Я намагалася їх практикувати. Іноді щось виходило.

Коли я пройшла піврічний термін розгляду і стала постійною Претенденткою, мене пустили до Бібліотеки Гільдеґарди. Важко описати, які почуття це збурило в мені. Коли я вперше увійшла туди, мені здавалося, що я отримала золотого ключа — ключа, який міг відмикати таємні двері одні за одними, відкриваючи мені сховані за ними багатства.

Спочатку я мала доступ лише у зовнішню кімнату, але з часом отримала перепустку і до Читальні. Там у мене був свій стіл. Одним із завдань, які я отримала, було копіювання промов — чи, може, краще назвати їх проповідями, — які Тітка Лідія виголошувала за особливих нагод. Вона їх повторювала, але щоразу змінювала, і ми мали переносити нотатки від руки до машинопису, який можна було прочитати. Тоді я вже вміла набирати текст на машинці, хай і повільно.

Коли я сиділа за своїм столом, Тітка Лідія іноді проминала мене, проходячи крізь Читальню до свого кабінету, де, як говорили, вона проводила важливі дослідження, які зроблять Гілеад кращим: старші Тітки казали, що це місія всього життя Тітки Лідії. Цінні Генеалогічні архіви ліній крові, які так ретельно зберігали старші Тітки, Біблії, теологічні лекції, небезпечні твори світової літератури — все було там, за зачиненими дверима. Ми отримували доступ туди лише тоді, коли достатньо зміцнювали свій розум.

Минали місяці, роки, ми з Бекою стали близькими подругами й розповіли одна одній такі речі про себе і свої родини, яких нікому не довіряли. Я зізналася, як сильно ненавиджу свою мачуху Полу, хоча й намагаюся подолати це почуття. Описала трагічну смерть нашої Служниці Крістал і те, як це мене засмутило. Вона розповіла мені про лікаря Гроува і те, що він робив, а я — свою власну історію про нього, чим вона дуже засмутилася. Ми говорили про наших справжніх матерів і про те, як нам хочеться дізнатися, ким вони були. Може, не варто було стільки всього звіряти одна одній, але це було так утішно…

— Я дуже хотіла б мати сестру, — одного дня сказала вона мені. — І якби таки мала, то це була б ти.

Я описую наше життя як мирне, і для стороннього ока таким воно й було. Але траплялися й внутрішні тривоги та безлад — відтоді я дізналася, що це звично для тих, хто прагне присвятити себе вищій справі. Внутрішній неспокій прийшов, коли після чотирьох років читання простіших текстів я нарешті отримала доступ до повної Біблії. Наші Біблії лежали під замком, як і деінде в Гілеаді: їх довіряли лише сильним духом та характером, а отже, жінки були винятком, усі, крім Тіток.