Маргарет Этвуд - Заповіти

Четверта Дружина мала за хобі малювання квітів — зайнятися цим запропонував Командор Джадд і сам узявся дбайливо купувати їй фарби. Згодом у неї розвинулися симптоми, що свідчили про отруєння кадмієм. У досьє було зазначено, що кадмій — відома своєю канцерогенністю речовина, тож із часом четверта Дружина Командора стала жертвою раку шлунку.

Скидалося на те, що я заледве уникла смертного вироку. І в цьому мені допомогли. Того вечора я молилася із вдячністю: попри всі сумніви, я продовжувала молитися. Я сказала: «Дякую. Допоможи мені в моїй зневірі». І додала: «І допоможи Шунаміт, бо їй, безперечно, знадобиться допомога».

Коли я тільки почала читати ці документи, вони викликали в мене жах і нудоту. Чи хтось намагався мене засмутити? Чи це була частина моєї освіти? Може, так гартують мій розум? Чи готують мене до того, що я надалі робитиму як Тітка?

Я дізнавалася, що Тітки займалися саме цим. Вони записували. Вони чекали. Використовували інформацію заради цілей, відомих лише їм. Їхньою зброєю були могутні, але брудні таємниці, як і говорили Марфи. Таємниці, брехня, облуда, хитрощі — одначе таємниці, брехня, облуда й хитрощі інших були не менш грізною зброєю, аніж їхні власні.

Якби я залишилася в Ардуа-холі, здійснила місіонерську роботу Перлової Діви й повернулася повноправною Тіткою, саме такою я й стала б. Усі таємниці, які я тепер знала, і, поза сумнівом, багато інших секретів стали б моїми, щоб я розпоряджалася ними, як сама вирішу. Стільки влади… Стільки можливостей мовчки судити нечестивців і карати так, щоб вони нічого не могли з тим вдіяти. Стільки помсти…

Як я вже говорила, в минулому я шкодувала про свою мстивість. Шкодувала, однак не викорінила її.

І я збрехала б, якби сказала, що ця влада не спокушала мене.

Учора, читачко моя, я мала неприємну зустріч. Я крадькома тікала від усього у порожнечі бібліотеки за допомогою ручки та синього чорнила, відчинивши для провітрювання двері, коли у мій приватний сховок просунула голову Тітка Відала. Я не сполохалася — у мене нерви полімерні, як у тих пластинованих трупів, — але кахикнула (нервовий рефлекс) і насунула закриту «Apologia Pro Vita Sua» на папірець, на якому писала.

— О, Тітко Лідіє, — мовила Тітка Відала. — Сподіваюся, ви не застудилися. Може, вам варто прилягти?

«Вічного сну — ось чого ти мені бажаєш», — подумала я.

— Просто алергія, — відповіла я. — О цій порі року багато хто її має.

Вона не заперечила, адже сама неабияк потерпала від цього.

— Вибачте за вторгнення, — нещиро пробурмотіла Відала й перевела погляд на заголовок книжки кардинала Ньюмена. — Бачу, ви все досліджуєте. Такий видатний був єретик…

— Ворогів краще знати, — відказала я. — Чим можу прислужитися?

— Я хотіла б обговорити дещо дуже важливе. Чи можу я пригостити вас горнятком теплого молока у кав’ярні Шлефлі? — спитала вона.

— Це дуже мило, — відповіла я.

Поставила кардинала Ньюмена на полицю, розвернувшись до неї спиною, аби вкласти у книжку списаний синім чорнилом папірець.

Невдовзі ми вже сиділи за столиком у кав’ярні, я — з теплим молоком, Тітка Відала — з м’ятним чаєм.

— У Церемонії Подяки Перлових Дів було щось дивне… — почала вона.

— Що саме? Як на мене, все пройшло, як завжди.

— Ця новенька, Джейд. Вона мене не переконала, — мовила Тітка Відала. — Вигляд мала неправдоподібний.

— Усі вони спочатку такі на вигляд, — заперечила я. — Але всі вони прагнуть безпечної гавані, захисту від бідності, експлуатації, від згуб так званого сучасного життя. Вони прагнуть стабільності, порядку, чітких правил. Вона скоро звикне.

— Тітка Беатріс розповіла мені про те сміховинне татуювання в неї на руці. Гадаю, вам вона теж про це говорила. Серйозно? Бог і любов! Наче ми могли б захопитися такою грубою спробою здобути нашу прихильність! І така єресь! Відгонить спробою обману. Як нам знати, що вона не з «Мейдей»?

— Ми раніше безпомильно вирізняли таких людей, — мовила я. — Стосовно спотворення тіла можу сказати, що канадська молодь — язичники, вони вкривають себе різними варварськими символами. Впевнена, це свідчить про щирі наміри. Принаймні це не бабка, або череп, або ще щось таке. Але ми за нею наглянемо.

— Треба звести це татуювання. Це блюзнірство. Слово «Бог» святе, йому не місце на руці.

— Зараз зведення буде надто болісним. Це може трохи зачекати. Ми ж не хочемо лякати нашу юну Претендентку.