Маргарет Этвуд - Заповіти

А ще було татуювання на її лівій руці: «БОГ» і «ЛЮБОВ», написані навхрест. Вона говорила, що це знак її навернення в істинну віру, але я в тому сумнівалася, відколи вона якось обмовилася, що вважає Бога «уявним другом».

— Бог — справжній друг, а не уявний, — заперечила Бека. В її голосі було стільки гніву, скільки вона взагалі дозволяла собі показати.

— Вибач, якщо я образила твої культурні погляди, — відказала на це Джейд.

Краще не стало: для Беки сказати, що Бог — культурний погляд, було чи не гірше, ніж назвати його уявним другом. Ми розуміли, що Джейд вважає нас дурними. Принаймні забобонними — точно.

— Тобі треба звести це татуювання, — сказала Бека. — Воно блюзнірське.

— Так, може, й твоя правда, — відповіла Джейд. — Тобто так, Тітко Іммортель, дякую, що сказали. Все одно воно пекельно свербить.

— У пеклі не просто свербить, — зауважила Бека. — Я молитимуся за твоє спасіння.

Коли Джейд була в кімнаті нагорі, ми часто чули гупання й придушені вигуки. Невже це варварська форма молитви? Нарешті я запитала її, що вона там робить.

— Тренуюся, — відповіла вона. — Типу вправи виконую. Треба бути сильною.

— Чоловіки сильні тілом і розумом, — сказала Бека. — Жінки ж сильні духом. Хоча у дітородному віці нам і дозволені помірні вправи, такі як прогулянки пішки.

— Чому ти вважаєш, що маєш бути сильною? — запитала я. Її язичницькі вірування цікавили мене все більше.

— На той випадок, якщо якийсь тип нападе. Треба знати, як бити пальцями в очі, коліном — у яйця, як ударити так, щоб серце зупинилося. Можу показати. Ось так складаєш кулак — стуляєш пальці, великим огортаєш кісточки, рука пряма. І цілиш у серце.

Вона вдарила кулаком у диван.

Бека була така вражена, що аж сіла.

— Жінки не б’ють чоловіків, — промовила вона. — І взагалі нікого, крім передбачених законом випадків, як на Участратах.

— Як зручно! — вигукнула Джейд. — То ви просто дозволяєте їм робити що заманеться?

— Не треба зваблювати чоловіків, — сказала Бека. — Якщо так чинити, все, що станеться, почасти і твоя провина.

Джейд подивилася на кожну з нас.

— Жертв звинувачуєте? — мовила вона. — Серйозно?

— Перепрошую? — не зрозуміла Бека.

— Не зважай. Тобто ти кажеш, що перемогти неможливо. Нам капець, що б ми не робили.

Ми мовчки витріщалися на неї. «Відсутність відповіді — теж відповідь», як говорила Тітка Ліз.

— Гаразд, — зітхнула Джейд. — Але я все одно тренуватимусь.

Через чотири дні після прибуття Джейд Тітка Лідія викликала нас із Бекою до себе.

— Як ведеться нашій новій Перлині? — запитала вона.

Помітивши, що я вагаюся, наказала:

— Говори!

— Вона не знає, як слід поводитись.

Тітка Лідія усміхнулася, схожа на зморщену, зів’ялу ріпу.

— Не забувайте: вона щойно з Канади, тож не знає, як краще. Іноземні навернені часто бувають такими після прибуття. Наразі це ваш обов’язок — навчити її безпечної поведінки.

— Ми намагаємося, Тітко Лідіє, — сказала Бека. — Та вона дуже…

— Вперта, — сказала Тітка Лідія. — Я не здивована. Час це вилікує. Робіть усе, що можете. Тепер ідіть.

Ми вийшли з її кабінету боком, як усі завжди робили: розвертатися спиною до Тітки Лідії було неввічливо.

Теки з описами злочинів і надалі з’являлися в мене на столі в Бібліотеці Гільдеґарди. Я не знала, що й думати: одного дня відчувала, що стати повноцінною Тіткою — то справжнє благословення, знати всі ці ретельно зібрані таємниці, володіти прихованою силою, розподіляти відплати. А наступного дня думала про свою душу (бо вірила, що маю її) і те, якою ж спотвореною й зіпсутою вона стане, якщо я так поводитимусь. Чи ставав твердішим мій м’який, болотистий мозок? Чи ставала я скам’янілою, сталевою, безжальною? Чи змінювала свою дбайливу та гнучку жіночу природу на недосконалу копію гострої й безжальної чоловічої суті? Я не хотіла, але як цього уникнути, якщо сподіваєшся стати Тіткою?

Тоді сталося дещо, що змінило моє сприйняття власного місця у всесвіті й знову змусило дякувати милостивому Провидінню.

Хоч я мала доступ до Біблії й мені було показано чимало небезпечних документів, дозволу відвідувати Генеалогічні архіви ліній крові у замкненій кімнаті я ще не мала. Ті, хто там уже бував, розповідали, що кімната містить нескінченні ряди тек. Вони були розставлені на полицях за рангами, тільки чоловіки: Еконовіки, Хранителі, Янголи, Очі, Командори. Усередині цих категорій лінії крові розташовувалися за місцем, тоді за прізвищем. Жінки містилися у чоловічих теках. Тітки своїх тек не мали: їхні лінії крові не занотовувалися, бо їм не належало мати дітей. Я потай сумувала через це: діти мені подобалися, я завжди хотіла мати своїх, просто прагнула уникнути того, що супроводжувало їхню появу на світ.