Маргарет Этвуд - Заповіти

Тоді я вже розуміла, що всі ці документи для мене мусить залишати Тітка Лідія. Але навіщо їй це робити? І якої реакції від мене вона сподівалася? Моя мати була жива, але їй загрожував смертний вирок. Вона вважалася злочинницею, гірше того — терористкою. Скільки я успадкувала від неї? Чи була я сама до певної міри заплямована? Чи вона хотіла донести до мене саме це? Гілеад намагався вбити мою зрадливу матір, і йому не вдалося. Мені радіти з цього приводу чи сумувати? Кому я маю бути вірна?

Я імпульсивно зробила дуже небезпечну річ. Переконавшись, що ніхто не бачить, я дістала з теки ліній крові дві сторінки із наклеєними фотографіями, згорнула їх кілька разів і сховала у рукаві. Чомусь мені була нестерпна необхідність розлучитися з ними. Це було нерозумно й свавільно, але ж це був не єдиний нерозумний і свавільний мій учинок.

То була середа, день, коли вмиваються сльозами. Після звичного огидного сніданку мені повідомили, що я мушу негайно прийти до кабінету Тітки Лідії.

— Що це значить? — запитала я в Тітки Вікторії.

— Ніхто й ніколи не знає, що на думці в Тітки Лідії, — відповіла вона.

— Я зробила щось погане?

Тут могло бути чимало варіантів — це точно.

— Не обов’язково. Може, навпаки, щось добре.

Тітка Лідія чекала на мене. Двері були розчахнуті, і мені було сказано заходити, коли я навіть постукати не встигла.

— Зачини за собою двері й сідай, — мовила вона.

Я сіла. Вона подивилася на мене. Я — на неї. Так дивно: я знала, що вона мусить бути могутньою злою бджолиною маткою Ардуа-холу, але на той час вона мене не лякала. На підборідді в неї була велика бородавка: я намагалася на неї не витріщатися. Цікаво, чому вона її не прибрала…

— Як тобі тут ведеться, Джейд? — спитала Тітка Лідія. — Звикаєш?

Треба було сказати «так», або «все добре», або хоч щось, як мене вчили. Натомість я бовкнула:

— Не дуже.

Вона усміхнулася, показуючи жовтуваті зуби.

— Багато хто спочатку жалкує. Ти б хотіла повернутися?

— Як саме? — запитала я. — На летючих мавпах?

— Я б порадила тобі утриматися від подібних зауважень на людях. Це може мати для тебе болючі наслідки. Нічого не хочеш мені показати?

Я була спантеличена.

— Наприклад? Ні, я не взяла…

— Наприклад, на руці. Під рукавом.

— О, — сказала я. — На руці.

Закатала рукав. «БОГ/ЛЮБОВ» мали не дуже добрий вигляд.

Тітка Лідія пильно подивилася на тату.

— Дякую, що зробила все, як я просила.

То це вона?

— То ви джерело? — запитала я.

— Що-що?

То я в халепі?

— Ну, ви знаєте… тобто…

Вона перебила мене:

— Мусиш навчитися коригувати свої думки. Не думати їх. Тепер далі. Ти Крихітка Ніколь, як тобі, певно, повідомили в Канаді.

— Так, але краще б це було не так, — сказала я. — Мені це не подобається.

— Я тебе розумію, — мовила Тітка Лідія. — Але багато хто з нас волів би не бути тим, ким є. Тут у нас обмежена можливість вибору. То ти готова допомогти своїм канадським друзям?

— Що я маю зробити? — запитала я.

— Ходи сюди, поклади руку на стіл, — сказала вона. — Боляче не буде.

Вона дістала тонке лезо й надрізала моє татуювання в нижній частині «О». Тоді за допомогою збільшувального скла й крихітного пінцета опустила в розріз щось дуже маленьке. Про те, що буде не боляче, вона збрехала.

— Ніхто не подумає дивитися всередині «БОГа». Тепер ти поштовий голуб, треба просто тебе вивезти. Це важче, ніж було раніше, але у нас усе вийде. О, і не розповідай про це нікому, поки не отримаєш дозвіл. Довгий язик корабель потопить, а коли корабель тоне, гинуть люди. Так?

— Так, — відказала я.

Тепер у мене в руці була смертоносна зброя.

— Так, Тітко Лідіє. Тут не можна забувати про манери, ніколи. Тебе можуть викрити навіть через таку дрібницю. Тітка Відала має слабкість до процедури Виправлення.

Через два ранки після того, як я прочитала своє досьє ліній крові, мене викликала до свого кабінету Тітка Лідія. Беці теж було сказано прийти, тож ми пішли разом. Думали, нас знову розпитуватимуть, як ведеться Джейд, чи добре їй із нами, чи готова вона до свого тесту на грамотність, чи міцна її віра. Бека сказала, що попросить перевести Джейд деінде, бо ми не змогли її навчити. Вона просто нас не слухала.

Але коли ми прийшли до Тітки Лідії, Джейд уже сиділа там. Вона стривожено усміхнулася до нас.

Тітка Лідія впустила нас, тоді визирнула в коридор, перш ніж зачинити двері.