Маргарет Этвуд - Заповіти

Усім Претенденткам коротко розповідали про існування архівів та їх мету. Там містилася інформація про те, ким були Служниці, перш ніж стати Служницями, ким були їхні діти і батьки дітей, не лише офіційні, а й нелегальні, відколи багато жінок, як Дружин, так і Служниць, відчайдушно намагалися завагітніти в будь-який спосіб. Але в усіх випадках Тітки фіксували лінії крові: стільки старших чоловіків брали собі юних дружин, що Гілеад не міг ризикувати небезпекою грішних союзів батьків із дочками, які могли б постати, якби ніхто за цим не стежив.

Але я могла отримати доступ до архівів, лише завершивши свою місіонерську роботу Перлової Діви. Я палко прагнула тієї миті, коли зможу відстежити власну матір — не Табіту, а ту, яка була Служницею. У цих таємних теках я знайду відомості про те, ким вона є чи була — хтозна, чи вона ще жива? Це було ризиковано, мені могло не сподобатися те, що я дізнаюся, але спробувати все одно мусила. Можливо, я навіть зможу відстежити свого справжнього батька, хоча це менш імовірно, бо ж він не Командор. Якби я могла знайти свою матір, то мала б історію, а не повний нуль. Мала б минуле за межами цього минулого, хоча не обов’язково мала б майбутнє, в якому була б ця невідома мати.

Одного ранку я знайшла в себе на столі теку з архівів. До обкладинки була приклеєна маленька рукописна записка: «Лінія крові Аґнес Джемайми». Я розгорнула теку, затамувавши подих. Всередині були документи на Командора Кайла. Була і Пола, і їхній син Марк. Я не була частиною лінії крові, тож сестрою Марка не значилася. Але через лінію Командора змогла дізнатися справжнє ім’я бідолашної Крістал, Кайлової, яка померла у пологах, бо ж маленький Марк був частиною її лінії крові. Цікаво, чи йому колись про неї розкажуть. Думаю, ні, якщо тільки буде можливість цього уникнути.

Нарешті я знайшла запис про себе. Не там, де він мав би бути, — у теці Командора Кайла, в період, що стосувався його першої Дружини Табіти. Він лежав окремо у самому кінці теки.

Там було фото моєї матері. Подвійне, з тих, що ми бачили на плакатах про розшук Служниць-утікачок, — анфас і профіль. Вона мала світле волосся, зв’язане ззаду, була молода. Дивилася просто мені в очі. Що ж вона намагалася сказати? Не усміхалася, бо хіба ж мала для цього привід? Певно, це фото зробили Тітки або ж Очі.

Ім’я під зображенням закреслили темним синім чорнилом. Однак була додаткова нотатка: «Мати Аґнес Джемайми, нині Тітки Вікторії. Втекла до Канади. Нині працює на терористичну розвідку “Мейдей”. Дві спроби ліквідації (невдалі). Місцеперебування наразі невідоме».

Під цим був напис «біологічний батько», але його ім’я теж викреслили. Фотографії не було. Була нотатка: «Наразі в Канаді. За чутками — оперативник “Мейдей”. Місцеперебування невідоме».

Чи була я схожа на матір? Мені хотілося так думати.

Чи я її пам’ятала? Намагалася згадати. Знала, що мало б вийти, але минуле було аж надто темне.

Пам’ять така жорстока. Ми не можемо пригадати те, що забули. Те, що нас змусили забути. Те, що ми мусили забути, щоб мати змогу прикидатися, що наше життя нормальне.

— Пробач мені, — прошепотіла я. — Я не можу тебе повернути. Поки що.

Я накрила фото матері долонею. Чи було воно тепле? Мені того хотілося. Хотілося думати, що воно випромінює любов і тепло, хай яке незугарне було те фото. Мені було байдуже. Я хотіла думати, що ця любов плине до моїх рук. Дитяча фантазія, знаю. Але все одно це було втішно.

Я перегорнула сторінку: там був іще один документ. Моя мати мала другу дитину. Її вивезли до Канади ще немовлям. Її звали Ніколь. Там було фото.

Крихітка Ніколь.

Та Крихітка Ніколь, за яку ми молилися на будь-яких урочистостях в Ардуа-холі. Крихітка Ніколь, чиє сонячне янгольське личко так часто з’являлося на телебаченні як символ нечесності, з якою ставиться до Гілеаду міжнародна спільнота. Крихітка Ніколь, практично свята, і мучениця, і точно кумир, — та Крихітка Ніколь була мені сестрою.

Під останнім абзацом тексту хвилястим почерком синім чорнилом було виведено: «Цілком таємно. Крихітка Ніколь у Гілеаді».

Це здавалося неможливим.

Мене накрило хвилею вдячності — я мала молодшу сестру! Але також був і страх: якщо Крихітка Ніколь тут, у Гілеаді, чому про це не розповіли всім? Це мало б викликати загальну радість, справжнє свято. Чому мені про це сказали? Я відчула, що заплутуюся, хоча сітка навколо мене й була невидима. Чи моя сестра в небезпеці? Хто ще знав, що вона тут? Що вони збиралися з нею зробити?