Маргарет Этвуд - Заповіти

Я пішла на кухню, сіла за стіл. Мелані стояла спиною до мене, визирала з вікна. З нього було видно наш двір — круглі клумби з кущами розмарину, майданчик зі столом та стільцями — і ріг вулиці.

— Доброго ранку, — сказала я. Мелані аж підстрибнула.

— О, Дейзі! — вигукнула вона. — Я тебе не почула! З днем народження! З шістнадцятиліттям!

Ніл не прийшов до сніданку навіть тоді, коли мені вже був час рушати до школи, — говорив по телефону нагорі. Мені було дещо прикро, але не надто — він завжди був дуже неуважний.

Мелані відвезла мене до школи, як зазвичай, — не хотіла, щоб я їздила сама автобусом, хоча зупинка була просто біля нашого дому. Сказала, як завжди, що їй однаково по дорозі до «Вбраннєвого хорта», то чому б мене не підвезти.

— Сьогодні буде торт із морозивом, — сказала вона, трохи підвищивши голос у кінці, наче це було запитання. — Я заберу тебе після школи. Ми з Нілом хочемо дещо тобі розповісти, бо ти вже достатньо доросла.

— Гаразд, — відповіла я.

Я вирішила, що йтиметься про хлопців і про добровільну згоду, про що нам уже розповідали у школі. Розмова мала бути незручна, але таке треба просто пережити.

Я хотіла вибачитися за те, що пішла на марш протесту, але ми вже приїхали, і я так нічого й не сказала. Мовчки вибралася з автомобіля; Мелані чекала, доки я дійду до входу. Я помахала їй рукою, вона — мені. Не знаю, чому я це зробила, бо ж не мала такої звички. Певно, це було своєрідним вибаченням.

З того шкільного дня я пам’ятаю небагато — чого б це він мав запам’ятатися? Нормальний був день. Нормальність — це наче дивитися у вікно автомобіля. Проминаєш різні речі одну за одною, не надаючи їм особливого значення. Не фіксуєш цей час — він звичний, наче чищення зубів.

Кілька «друзів із домашніх завдань» проспівали мені за обідом «З днем народження». Інші поплескали.

Тоді прийшла пообідня пора. Повітря було важке, навіть годинник уповільнив хід. Я сиділа на французькій, де ми мали читати сторінку з роману Колетт «Міцу» — про зірку мюзик-холу, яка ховала у шафі пару чоловіків. На додачу до вправляння у французькій це мало дати нам уявлення про те, як жахливо велося колись жінкам, тільки от життя Міцу мені жахливим не здавалося. Ховати у шафі вродливого чоловіка — якби ж я так могла! Та навіть якби я мала такого знайомця, куди мені його запхати? Не у свою ж кімнату — Мелані його одразу знайде, та й однаково доведеться його годувати. Я замислилася: що я могла б йому носити так, аби Мелані не помітила? Крекери із сиром? Секс взагалі не розглядається — надто ризиковано було б узагалі випускати його з шафи, а для мене в ній місця б не вистачило… Я часто у школі так замріювалася — це допомагало згаяти час.

І все одно залишалася справжня проблема. Я ніколи ні з ким не зустрічалася, бо ніколи не зустрічала нікого, з ким хотіла б піти на побачення. Цього ніяк не могло статися. Хлопці зі школи Вайл навіть не розглядалися: я ходила з ними до молодшої школи, бачила, як вони длубалися в носі, а деякі ще й пудили у штани. Яка може бути романтика з такими спогадами?

Я на той час уже спохмурніла — так на мене впливали дні народження. Очікуєш чарівного перетворення, а нічого не відбувається. Щоби не заснути, я висмикувала волосся за правим вухом, по дві-три волосинки за раз. Знала, що як надто часто смикатиму в одному місці, то може утворитися лисина, але ця звичка з’явилася в мене всього лиш пару тижнів тому.

Нарешті прийшов час, коли можна було їхати додому. Я пройшлася полірованим коридором до дверей школи, вийшла. Надворі була легка мжичка. Плаща я не мала. Оглянула вулицю — автівки Мелані не видно.

Раптом поряд з’явилася Ада у своїй шкірянці.

— Ходімо. Пішли до машини, — мовила вона.

— Що? — здивувалася я. — Чому?

— Ідеться про Ніла й Мелані.

Я зазирнула їй в обличчя і побачила: сталося щось дуже погане. Якби я була старша, то спитала б на місці, але я мовчала, бо хотіла відкласти мить знання. У книжках я натрапляла на вислів «безіменний жах». Раніше для мене то були просто слова, але тепер я почувалася саме так.

Коли ми сіли до автівки і вона рушила, я спитала:

— У когось із них серцевий напад?

Більше нічого мені на думку не спало.

— Ні, — відповіла Ада. — Слухай уважно і не дурій. Повертатися додому тобі не можна.

Жахливе відчуття в шлунку зростало.

— Що таке? Пожежа?

— Вибух, — сказала вона. — Бомба в автівці. Біля «Вбраннєвого хорта».

— Чорт. Крамницю зруйновано?

Спочатку грабіж, тепер оце.