Маргарет Этвуд - Заповіти

А ще Ніл із Мелані були мало схожі на батьків знайомих мені дітлахів. Були зі мною надто обережні, наче я могла розбитися. Ніби доглядали чужу призову кицьку: свою власну не вважаєш чимось особливим, поводишся з нею звичайно, а от чужа — то інша річ, бо, якщо ту кицьку загубиш, почуватимешся винним зовсім по-іншому.

Ще дещо: у дітей з моєї школи були фотографії, чимало фотографій. Батьки документували кожну хвилину їхнього життя. Деякі приносили на урок «Розкажи й покажи» навіть знімки власного народження. Мені це здавалося бридким: кров, величезні ноги і голівка між ними. Але вони мали й фотографії себе маленьких, сотні. І відригнути не могли без того, щоб якийсь дорослий не наставив камеру й не попросив повторити — наче вони проживали життя двічі: один раз по-справжньому і вдруге — для камери.

Зі мною було не так. Ніл мав круту колекцію старовинних камер, але робочих фотоапаратів у нашому домі не було. Мелані говорила, що мої ранні світлини згоріли в пожежі. Тільки ідіот у це повірив би, тож я повірила.

Тепер я розповім про дурню, яку я втнула, і про її наслідки. Я не пишаюся своєю поведінкою. Озираючись назад, я розумію, як безглуздо це було. Але тоді я цього не усвідомлювала.

За тиждень до мого дня народження мав відбутися марш протесту проти Гілеаду. Звідти провезли контрабандою й показали у новинах запис нової порції страт: жінок вішали за єресь, відступництво і за спроби вивезти з Гілеаду дітей, що за їхніми законами вважалося державною зрадою. Старші класи у нашій школі відпустили з уроків, щоби ми могли піти на протест у рамках курсу міжнародної соціальної обізнаності.

Ми зробили плакати: «НІ ТОРГІВЛІ З ГІЛЕАДОМ!», «СПРАВЕДЛИВОСТІ ДЛЯ ГІЛЕАДСЬКИХ ЖІНОК!», «КРИХІТКО НІКОЛЬ, ВЕДИ НАС!». Дехто малював зелені таблички «ГІЛЕАДЕ, КЛІМАТОЛОГІЯ НЕ БРЕШЕ!», «ГІЛЕАД ХОЧЕ, АБИ МИ СПЕКЛИСЯ!» із зображеннями лісових пожеж, мертвих птахів, риб та людей. Кілька вчителів та батьків-волонтерів мали піти з нами, аби вберегти від насильства. Я була в захваті — це мав бути мій перший марш протесту. А тоді Мелані з Нілом сказали, що мені туди не можна.

— Чому? — запитала я. — Усі йдуть!

— Категоричне ні, — відрізав Ніл.

— Ви ж завжди кажете, що ми маємо обстоювати свої принципи, — зауважила я.

— Це дещо інше. Дейзі, це небезпечно, — сказав Ніл.

— Життя взагалі небезпечне, ти сам так кажеш. Там буде чимало вчителів. І це частина шкільного проєкту. Якщо я не піду, то втрачу бали!

Це було не зовсім правдою, але Ніл та Мелані тішилися, коли я мала добрі оцінки.

— Може, відпустимо її, — запропонувала Мелані, — якщо з нею піде Ада?

— Я не немовля — мені не потрібна нянька, — огризнулася я.

— Ти що, мариш? — звернувся Ніл до Мелані. — Там буде повно преси! По всіх новинах показуватимуть!

Він смикав себе за рештки волосся — ознака хвилювання.

— У цьому-то й весь сенс! — сказала я. Я намалювала один з наших плакатів — великі червоні літери, чорний череп. «ГІЛЕАД = СМЕРТЬ СВІДОМОСТІ». — Це й робиться для того, щоб потрапити до новин!

Мелані затулила вуха руками.

— У мене голова болить. Ніл правий. Ні. Я теж кажу «ні». Проведеш день, допомагаючи мені в крамниці. Крапка.

— Гаразд, тоді замкніть мене, — сказала я.

Голосно тупаючи, пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима. Вони мене не змусять.

Моя школа звалася школою Вайл на честь Флоренс Вайл, скульпторки старих часів, — її фото висіло у холі. Мелані стверджувала, що ця школа має заохочувати творчий розвиток, Ніл додавав, що вона допомагає усвідомити демократичні свободи й розвинути самостійне мислення. Вони говорили, що саме тому й віддали мене туди, хоча загалом не жалували приватних шкіл. Але громадські школи мали такі низькі стандарти… Авжеж, ми всі маємо працювати над удосконаленням системи, але поки що не хотілося б, аби мене штрикнув ножем якийсь малолітній наркоторговець. Тепер я думаю, що школу Вайл вони обрали зовсім з інших причин: там стежили за відвідуванням і пропустити уроки було неможливо. Тож Мелані з Нілом завжди знали, де я.

Я не була в захваті від школи, але й не ненавиділа її. Це було щось таке, що треба пережити на шляху до справжнього життя, яке скоро мало стати для мене зрозумілішим. Незадовго до того я хотіла стати ветеринаркою й лікувати дрібних тварин, але ця мрія почала здаватися мені надто дитячою. Тоді я вирішила, що стану хірургинею, а потім побачила у школі відеозйомку операції й мені стало млосно. Інші учні школи Вайл хотіли стати співаками, дизайнерами чи опанувати інші творчі професії, та я для цього була надто незграбна, до того ж не мала слуху.