Маргарет Этвуд - Заповіти

У школі в мене були приятелі: подружки для пліток, товариші, з якими можна було обмінюватися домашніми завданнями, — усіх потроху. Я не хотіла виділятися, стежила за тим, щоби за оцінками здаватися тупішою, ніж є насправді, тому мої домашні роботи не мали особливої цінності. А от у спорті й фізкультурі бути успішною дозволялося, і мені це вдавалося, особливо у тих заняттях, де цінувалися швидкість та зріст, як-от у баскетболі. Тож я була популярна там, де йшлося про командну гру. Але поза школою вела відлюдне життя, бо ж Ніл із Мелані були такі полохливі. Мені не дозволялося гуляти у торгових центрах, бо Мелані була впевнена, що там повно наркоманів, або у парках, бо Ніл стверджував, що там нишпорять дивні чоловіки. Тому моє громадське життя в принципі зводилося до нуля: воно цілковито складалося з того, що мені дозволено буде робити, коли я виросту. «Чарівним словом» Ніла в нашому домі було «ні».

Однак того дня я не збиралася відступати: мусила піти на той марш протесту, незважаючи ні на що. Школа винайняла для нас кілька автобусів. Мелані з Нілом намагалися мене обійти — зателефонували директорці й сказали, що не відпускають мене, і директорка попросила мене не лізти. І я її запевнила, що все зрозуміла, авжеж, жодних проблем, я зачекаю на Мелані тут, вона по мене приїде. Але список школярів перевіряв лише водій, він не знав, хто є хто, всі тинялися туди-сюди, батьки й учителі ні на що не звертали уваги, вони не знали, що я нікуди не їду. Тож ми обмінялися посвідченнями з напарницею по баскетбольній команді, котра їхати не хотіла, і я спокійно сіла в автобус, дуже задоволена собою.

Спочатку марш протесту був захопливий. Він проходив у центрі міста, біля Будинку Законодавства, хоча й маршем по суті не був: ніхто нікуди не йшов, надто вже тісно було. Люди виголошували промови. Канадський родич жінки, яка померла у Колоніях Гілеаду, прибираючи радіоактивні відходи, говорив про рабську працю. Лідер організації «Ті, хто пережив геноцид Гілеадських Вітчизн» розповідав, як людей гнали у Північну Дакоту, а там зганяли, мов овець, до міст-привидів, за паркани, без води та їжі, де помирали тисячі, а інші, ризикуючи життям, ішли на північ, аби дістатися до канадського кордону, взимку, — він підніс руку, на якій бракувало пальців, і пояснив: «Обмороження».

Тоді доповідачка з «Прихистку» — організації для біженок з Гілеаду — говорила про жінок, у яких забирають дітей, про те, як це жорстоко і як тебе звинуватять у неповазі до Бога, якщо спробуєш повернути свою дитину. Я не всі промови чула, бо іноді вимикалися колонки, але зміст був очевидний. У натовпі було чимало плакатів про Крихітку Ніколь: «УСІ ДІТИ ГІЛЕАДУ — КРИХІТКА НІКОЛЬ!»

Наша шкільна компанія вигукувала різне, тримала плакати. Були люди з іншими плакатами: «ГЕТЬ ФАШИСТІВ ГІЛЕАДУ!», «ПРИХИСТІМО НЕВИННИХ!». А тоді з’явилися інші протестанти, з плакатами на кшталт «ЗАКРИТИ КОРДОНИ!», «ГІЛЕАДЕ, ЗАБИРАЙ СВОЇХ ХВОЙД І ЛИЧИНОК, ГОДІ З НАС!», «ЗУПИНІМО ВТОРГНЕННЯ!», «ДОДОМУ, ШЛЬОНДРИ!». Поміж них були й Перлові Діви у сріблястих сукнях та перлах, із плакатами «СМЕРТЬ ВИКРАДАЧАМ ДІТЕЙ» та «ПОВЕРНІТЬ КРИХІТКУ НІКОЛЬ». З нашого боку в них жбурляли яйця й раділи, влучивши, але Перлові Діви зі скляними поглядами лише продовжували усміхатися.

Почалися сутички. Група людей із закритими обличчями, вбраних у чорне, почала трощити вітрини. Раптом наче нізвідки з’явилося багато поліціянтів у захисному спорядженні. Вони гупали у щити й сунули вперед, лупцюючи дітей та дорослих своїми кийками.

До цієї миті я відчувала піднесення, але тут мені стало страшно. Я хотіла вибратися звідти, але було так тісно, що годі й поворухнутися. Натовп охопила паніка, я загубила однокласників. Люди кричали, верещали, хвилями перекочувалися туди-сюди. Щось вдарило мене в живіт, здається, лікоть. Я швидко дихала й відчувала, як з очей ллються сльози.

— Сюди, — пролунав за спиною хрипкий голос.

То була Ада. Вона схопила мене за комір і потягла за собою. Не знаю, як вона розчищала дорогу — гадаю, гатила людей по ногах. Зрештою ми опинилися на вулиці, за межами «заколоту», як це пізніше назвали по телебаченню. Побачивши запис, я подумала: «Тепер я знаю, як це — брати участь у заколоті. Це наче тонути». Не те щоб я колись тонула…

— Мелані сказала, що ти можеш бути тут, — мовила Ада. — Я відвезу тебе додому.

— Але…

Я не хотіла визнавати, що злякалася.

— Негайно. Січас. Без «але» та «якщо».