Маргарет Этвуд - Заповіти

Ввечері я побачила себе у новинах: я тримала плакат і щось кричала. Думала, що Ніл із Мелані будуть розлючені, але ні. Натомість вони були стривожені.

— Чому ти так вчинила? — питав Ніл. — Не чула, що ми казали?

— Ти завжди говорив, що людина має повставати проти несправедливості, — зауважила я. — У школі теж так кажуть.

Я знала, що перейшла межу, але вибачатися не збиралася.

— Що далі будемо робити? — запитала Мелані, але не в мене, а в Ніла. — Дейзі, принесеш мені води? У холодильнику є лід.

— Може, все не так і погано, — припустив Ніл.

— Не можна ризикувати, — почула я голос Мелані. — Треба виїжджати, причому «на вчора». Я дзвоню Аді, вона організує фургон.

— У нас немає запасного варіанта, — відповів Ніл. — Не можна…

Я повернулася до кімнати з водою.

— Що відбувається?

— У школі нічого не задавали? — запитав Ніл.

Через три дні по тому хтось вдерся у «Вбраннєвого хорта». У крамниці була сигналізація, але злодії увійшли і вийшли, перш ніж хтось устиг туди дістатися. Мелані сказала, що із сигналізаціями завжди так. Грошей грабіжники не знайшли, бо вона ніколи їх там не тримала, але забрали дещо з «мистецтва, яке можна носити» і розтрощили Нілів кабінет — документи були розкидані по всій підлозі. Забрали також дещо з його колекції — кілька годинників і старих камер, старовинного заводного клоуна. Вони влаштували пожежу, але Ніл сказав, що то було справжнє аматорство, тому вогонь швидко загасили.

Приїхала поліція, почала розпитувати, чи в Ніла та Мелані є вороги. Вони сказали, що ні й що все гаразд — певно, якісь волоцюги шукали грошей на наркотики. Але я бачила, що вони засмучені, бо перемовлялися так, наче не хотіли, щоб я їх почула.

— Вони забрали камеру, — казав Ніл до Мелані саме тоді, як я увійшла до кухні.

— Яку камеру? — запитала я.

— Та просто стару камеру, — відповів Ніл. Знову потягнув себе за волосся. — Але вона була рідкісна.

Відтоді Ніл із Мелані стали ще полохливіші. Ніл замовив нову сигналізацію для крамниці. Мелані сказала, що ми, можливо, переїдемо, але коли я почала розпитувати, додала, що це просто ймовірність. Ніл сказав про грабіж: «Нічого страшного». Він повторив це кілька разів — це змусило мене замислитися, що ж страшного сталося насправді, окрім зникнення його улюбленої камери.

У ніч після вторгнення Мелані з Нілом дивилися телевізор. Зазвичай вони не надто на нього зважали, він просто працював, але цього разу були дуже уважні. Перлову Діву, ідентифіковану як «Тітка Адріанна», знайшли мертвою у квартирі, яку вона знімала разом із компаньйонкою, такою само Перловою Дівою. Її власний сріблястий пасок був зав’язаний у неї на шиї та причеплений до дверної ручки. Криміналіст сказав, що вона померла кілька днів тому. Жителі іншої квартири звернули увагу на запах і викликали поліцію. Поліція сказала, що це самогубство: самозадушення — поширений спосіб.

На екрані було фото мертвої. Я уважно його розглянула. Іноді розрізнити Перлових Дів було важко через однакове вбрання, але я пригадала, що вона нещодавно заходила до «Вбраннєвого хорта», приносила брошури. Так само, як і її партнерка, ідентифікована як «Тітка Саллі», яку, за словами ведучого, відшукати не вдалося. Її фотографію теж показали: поліція просила повідомити, якщо хтось десь її побачить. Консульство Гілеаду ще не дало коментарів.

— Це жахливо, — звернувся Ніл до Мелані. — Бідолашна дівчина! Яка катастрофа!

— Чому? — здивувалася я. — Перлові Діви працюють на Гілеад. Вони нас ненавидять, усі про це знають.

Вони обоє подивилися на мене. Як можна описати цей погляд? Гадаю, словом «спустошений». А я була спантеличена: чому це їх обходить?

Справжня біда сталася на мій день народження. Ранок почався так, ніби все нормально. Я встала, вбралася у картату зелену форму школи Вайл — я згадувала, що ми носили форму? Зашнурувала чорні черевики на зелених шкарпетках, зібрала волосся у кінський хвіст, як належало за шкільними правилами (щоб нічого не теліпалося), і спустилася вниз.

Мелані була на кухні, за столом із гранітною стільницею. Я б хотіла мати стільницю з перероблених матеріалів та смоли, як у шкільному кафетерії, — крізь прозору смолу було видно, що всередині, в одному зі столів це був скелет єнота, тож ми завжди мали що порозглядати.

Удома ми їли переважно за цим столом. У нас була окрема їдальня, що призначалася для вечірок та прийому гостей, але Мелані з Нілом не влаштовували вечірок — тільки зустрічі, пов’язані з їхньою різноманітною діяльністю. Напередодні теж приходили якісь люди — у їдальні досі стояли філіжанки з-під кави, тарілка з крихтами крекерів та кількома зморщеними виноградинками. Я не бачила, хто то був, бо була нагорі, у себе в кімнаті, ховалася від наслідків того, що накоїла. Вочевидь, ішлося про щось більше, ніж простий непослух.