Маргарет Этвуд - Заповіти

— Хто в Гілеаді може бути таким підступним? — запитала я. — Зрадити наше майбуття!

— Ми над цим працюємо, — мовив він. — Тим часом, коли вам щось спаде на думку…

— Авжеж, — запевнила його я.

— Є ще дещо, — знову заговорив Командор. — Тітка Адріанна. Перлова Діва, яку знайшли мертвою в Торонто…

— Так, страшна подія. Є якісь новини?

— Чекаємо на звістку з консульства. Я вам повідомлю.

— Я зроблю усе можливе, — мовила я. — Ви знаєте, що можете розраховувати на мене.

— Ваша правда, дорога Тітко Лідіє, — сказав він. — Ви цінніша за корали [4] «Хто добру дружину знайде? Цінніша вона за корали» (Приповісті 31:10. Біблія. Переклад нового світу (навчальне видання). — Wallkill, New York: Watchtower Bible And Tract Society Of New York Inc., 2014). , Господові слава.

Я не менше за інших люблю компліменти.

— Дякую, — відповіла я.

Моє життя могло б бути зовсім іншим. Якби я тільки озирнулася, побачила б ширшу картину. Якби вчасно зібрала речі, як дехто, і покинула країну, що її по-дурному вважала тією самою, якій належала стільки років.

Цей жаль не застосуєш на практиці. Я робила вибір за вибором, а зробивши, мала все менше варіантів вибору. У жовтому лісі дорога розійшлася на два боки, і я пішла найбільш утоптаною стежкою. Вона була всіяна тілами, як завжди буває з такими дорогами. Але, як ти вже помітила, мого тіла серед них немає.

У тій моїй країні, яка зникла, все роками котилося по спіралі вниз. Повені, пожежі, торнадо, урагани, посухи, брак води, землетруси. Забагато цього, замало того. Інфраструктура руйнувалася — чому ніхто не списав ті атомні реактори, поки не стало надто пізно? Занепад економіки, безробіття, падіння народжуваності…

Люди почали боятися. А тоді розлютилися.

Відсутність виходу. Пошук винуватців.

Чому я думала, що все владнається, як завжди? Гадаю, через те, що ми надто довго про це слухали. У те, що небо падає, не повіриш, доки шмат його не впаде тобі на голову.

Мене заарештували незабаром після того, як Сини Якова ліквідували Конгрес. Спочатку нам сказали, що то були ісламські терористи. Було проголошено надзвичайний стан національного масштабу, але нам сказали жити, як завжди, бо Конституцію скоро буде поновлено і надзвичайний стан невдовзі скінчиться. Так і сталося, одначе не так, як ми уявляли.

День був жахливо спекотний. Суди було зачинено — сказали, що тимчасово, поки не буде встановлено порядок субординації та верховенство права. Попри все це, дехто з нас пішов на роботу: несподіваний вільний час завжди можна використати для сортування документів, принаймні така в мене була відмовка. Насправді мені хотілося товариства.

Дивно, але ні в кого з колег-чоловіків такого бажання не було. Можливо, вони знаходили втіху серед дружин та дітей.

Поки я читала документи у якійсь справі, до мого кабінету зайшла одна з молодших колег — Кейті, нещодавно призначена, тридцять шість років, три місяці вагітності завдяки банку сперми.

— Треба тікати, — сказала вона.

Я витріщилася на неї.

— Про що це ти?

— Треба забиратися з країни. Щось відбувається.

— Ну, авжеж… надзвичайний стан…

— Ні, не тільки це. Мою банківську картку анульовано, обидві кредитки. Я намагалася купити квиток на літак, так і дізналася. Твоє авто тут?

— Що? — перепитала я. — Чому? Вони не можуть просто позбавити тебе грошей!

— Схоже, що можуть, — мовила Кейті. — Якщо ти жінка. Так сказали в авіакомпанії. Тимчасовий уряд щойно видав нові закони: гроші жінки віднині належать її найближчому родичу чоловічої статі.

— Все гірше, ніж ви думаєте, — втрутилася Аніта, дещо старша колега. Вона теж зайшла до мене. — Значно гірше.

— У мене немає родичів-чоловіків, — сказала я. Почувалася ошелешеною. — Це цілковито суперечить Конституції!

— Забудь про Конституцію, — сказала на це Аніта. — Вони щойно скасували її. Я почула про це в банку, коли намагалася…

Вона заплакала.

— Опануй себе, — наказала я їй. — Мусимо поміркувати.

— Десь у тебе точно є родич чоловічої стати, — сказала Кейті. — Вони, певно, роками це планували: сказали, що мій найближчий родич — дванадцятирічний племінник.

У цю мить вибили вхідні двері. Увійшло п’ятеро чоловіків, дві двійки і один сам, автомати напоготові. Ми з Кейті та Анітою вийшли з кабінету. Секретарка, Тесса, заверещала й сховалася під столом.

Двоє були юні, певно, трохи за двадцять, а от інші троє — середнього віку. Юнаки були стрункі, решта мали пивні черевця. Вбрані вони були в камуфляж із костюмерні кіностудії, і якби не автомати, я, може, й засміялася б, не знаючи, що скоро жіночий сміх стане найбільшим дефіцитом.