Маргарет Этвуд - Заповіти

Скоро після одруження батька з Полою у школі сталося дещо дуже тривожне. Я розповідаю про це тут не тому, що мені до вподоби всілякі жахіття, — цей випадок сильно на мене вплинув, і він може пояснити, чому в тому місці й часі дехто з нас чинив так, як чинив.

Це сталося на уроці релігії, що її, як я вже згадувала, нам викладала Тітка Відала. Вона головувала у нашій школі, та й в усіх подібних школах теж (вони звалися «школами Відали»), але її портрет у кожному класі був менший за портрет Тітки Лідії. Взагалі у класах висіло по п’ять зображень: згори Крихітка Ніколь, бо ми щодня молилися за її повернення. Далі — Тітка Елізабет і Тітка Гелена, тоді — Тітка Лідія й Тітка Відала. Крихітка Ніколь з Тіткою Лідією мали золоті рами, троє інших жінок — срібні.

Авжеж, ми всі знали, ким були ті чотири жінки: то були Засновниці. Але ми не знали точно, що саме вони заснували, і не наважувалися питати — не хотіли ображати Тітку Відалу, привертаючи увагу до того, що її портрет менший. Шунаміт казала, що портрет Тітки Лідії може стежити за тобою поглядом по всій кімнаті й чути, що ти кажеш, але вона часто перебільшувала і вигадувала всячину.

Тітка Відала сиділа на своєму великому столі. Їй подобалося добре нас усіх бачити. Вона наказала нам посунути свої парти вперед, ближче одна до одної, тоді сказала, що ми вже достатньо підросли, аби почути одну з найважливіших біблійних історій. Важлива вона тому, що це була пряма звістка від Бога для дівчат та жінок, тож слухати її треба уважно. Йшлося про історію наложниці, розрубаної на дванадцять частин.

Шунаміт, яка сиділа біля мене, прошепотіла:

— Я її знаю.

Бека з іншого боку посунула під столом руку ближче до моєї.

— Тихіше, Шунаміт, — застерегла Тітка Відала і, висякавшись, розповіла нам наступне.

Наложниця (це як Служниця) одного чоловіка втекла від власника до свого батька. Це був дуже великий непослух з її боку. Чоловік пішов її забрати — він був королем і людиною доброю, тож вимагав лише її повернення. Знаючи правила, батько дівчини погодився, бо був розчарований неслухняністю дочки. Тож чоловіки влаштували обід, аби відсвяткувати свою згоду. Але це означало, що чоловік із наложницею вийшли в дорогу пізно і, коли стемніло, опинилися у містечку, де чоловік нікого не знав. Та один щедрий містянин запропонував їм зупинитися на ніч у нього.

Одначе інші містяни, сповнені гріховних пристрастей, прийшли до того будинку з вимогою, щоби їм віддали подорожнього. Вони хотіли вчинити з ним страшні, сороміцькі речі. Хтиві й грішні. Та поміж чоловіками це було б особливо погано, тож щедрий містянин та подорожній натомість виставили за двері наложницю.

— Вона на це заслужила, хіба ні? — мовила Тітка Відала. — Не варто їй було тікати. Подумайте про те, скільки лиха вона заподіяла іншим!

Коли прийшов ранок, провадила вона далі, подорожній відчинив двері й побачив наложницю на порозі. «Піднімайся», — сказав він їй. Але вона не підвелася, бо була мертва. Грішні чоловіки вбили її.

— Як? — запитала Бека ледве чутно. Вона міцно стискала мою руку. — Як вони її вбили?

По її щоках стікали дві сльозинки.

— Якщо багато чоловіків одразу роблять з дівчиною хтиві речі, це її вбиває, — відповіла Тітка Відала. — Цією історією Господь каже нам, що ми маємо бути вдоволені своєю долею і не повинні повставати проти неї.

Вона сказала, що жінка мала б шанувати чоловіка. А інакше вийшло як вийшло: Бог завжди посилає покарання, відповідне злочину.

Решту історії я узнала згодом — про те, як подорожній розрубав тіло наложниці на дванадцять частин і розіслав їх по племенах Ізраїлевих, закликаючи помститися за неправедне використання його наложниці й знищити вбивць, і як плем’я Веніяминове відмовилося це робити, бо саме з нього злочинці й походили. Після цього була війна, і плем’я Веніяминове було майже винищене — вбито усіх його жінок та дітей. Тоді решта одинадцять племен вирішили, що зовсім стерти з лиця землі дванадцяте буде недобре, і припинили вбивати. Ті чоловіки, які залишилися, не могли офіційно брати шлюб із жінками з інших племен, аби народити дітей, відколи ті племена присягнули боротися проти них, але їм було сказано, що вони можуть викрадати дівчат і брати за дружин неофіційно, і так вони й чинили.

Але тоді ми всього того не почули, бо Бека розридалася.

— Це жахливо, жахливо… — повторювала вона.

Решта дівчат завмерли.

— Опануй себе, Беко, — наказала Тітка Відала.