Маргарет Этвуд - Заповіти

Та Бека не могла. Вона так ридала… Мені стало страшно, що й дихати перестане.

— Можна її обійняти, Тітко Відало? — нарешті спитала я. Нас заохочували молитися за інших дівчат, але не торкатися одна одної.

— Напевно що, — похмуро відповіла Тітка Відала.

Я пригорнула Беку. І вона плакала у мене на плечі.

Тітку Відалу дратував її стан, але й тривожив теж. Батько Беки був не Командором, усього лише дантистом, але важливим дантистом, а зуби в Тітки Відали були поганенькі. Вона підвелася і вийшла з кімнати.

За кілька хвилин прийшла Тітка Есті. Зазвичай, коли нас треба було вгамувати, кликали саме її.

— Усе гаразд, Беко, — сказала вона. — Тітка Відала не хотіла тебе налякати.

Це було не зовсім правдою, та Бека припинила плакати й почала гикати.

— На цю історію можна подивитися й інакше. Наложниці було прикро за свій учинок, вона хотіла все виправити, тож пожертвувала собою, аби доброго подорожнього не вбили ті злі чоловіки. — Бека трохи схилила голову набік: вона слухала. — Це було хоробро й шляхетно з її боку, еге ж?

Бека злегка кивнула. Тітка Есті зітхнула.

— Ми всі маємо чимось жертвувати, щоб допомагати іншим, — сказала вона м’яким, заспокійливим голосом. — Чоловіки приносять жертви на війні, а жінки мають робити це в інший спосіб. Так усе влаштовано. А тепер я маю невеличке частування, щоб вас підбадьорити, — вівсяне печиво. Дівчата, можете поспілкуватися.

Ми сиділи й жували вівсяне печиво.

— Не будь такою плаксійкою, — прошепотіла до Беки Шунаміт. — Це всього лиш історія.

Схоже, Бека її не почула.

— Я ніколи й нізащо не вийду заміж, — пробурмотіла вона собі під ніс.

— Вийдеш, — заперечила Шунаміт. — Усі виходять.

— Ні, не всі, — промовила Бека, але лише до мене.

За кілька місяців після того, як Пола з батьком узяли шлюб, наша господа отримала Служницю. Її звали Кайлова, бо мого батька звали Командор Кайл.

— Колись вона мала інше ім’я, — сказала Шунаміт. — Іншого чоловіка. Їх передають по колу, поки вони не народять. Однаково вони всі хвойди, тож справжні імена їм не потрібні.

Вона сказала, що «хвойда» — це жінка, яка була не тільки зі своїм чоловіком, у шлюбі, а й з іншими. Хоча ми достеменно й не знали, що значить «була з чоловіком».

Шунаміт казала, що всі Служниці — подвійні хвойди, бо вони не бувають у шлюбі. Але Тітка Відала казала, витираючи носа, що ми не повинні бути нечемні зі Служницями чи звати їх хвойдами, бо вони служать нашому суспільству, це їхня спокута, і ми всі маємо бути їм вдячні за це.

— Не розумію, чому бути хвойдою — значить служити, — прошепотіла Шунаміт.

— Це через немовлят, — прошепотіла я у відповідь. — У Служниць виходять немовлята.

— У деяких інших жінок теж, — заперечила Шунаміт, — а вони не хвойди.

Це була правда: деякі Дружини могли мати дітей, і Еконожини теж — ми бачили таких, з набряклими животами. Але чимало жінок були до цього нездатні. Тітка Есті казала, що кожна жінка хоче мати дитину — кожна, яка не є Тіткою чи Марфою. Бо, як казала Тітка Відала, коли ти не Тітка і не Марфа, яка з тебе користь, якщо дитини не маєш?

Поява в домі Служниці означала, що моя мачуха Пола хотіла дитину, бо мене за своє дитя не вважала — моєю матір’ю була Табіта. А Командор Кайл? Здавалося, він мене теж за свою дитину не вважав. Наче я стала невидимою для них обох. Вони дивилися на мене — крізь мене — і бачили стіну.

Коли в нашому домі з’явилася Служниця, я вже майже дійшла віку жінки за стандартами Гілеаду. Я стала вища, обличчя видовжилося, виріс ніс. Брови стали темніші — не пухнаста гусінь, як у Шунаміт, і не рідкі й тонкі, як у Беки, а вигнуті півмісяцем, і вії теж були темні. Волосся стало густіше й змінило колір з мишачого коричневого на каштановий. Усе це мене тішило, я роздивлялася своє нове обличчя у дзеркалі, крутилася перед ним на всі боки, не зважаючи на перестороги щодо марнославства.

Тривожніше було те, що в мене набрякли груди і почало з’являтися волосся на тих ділянках тіла, про які не годилося говорити, — на ногах, у пахвах і на сороміцькому куточку з багатьма ухильними назвами. Коли з дівчиною починалося таке, вона переставала бути шляхетною квіткою й ставала значно небезпечнішим створінням.

У школі нас готували до такого: Тітка Відала читала кілька бентежних ілюстрованих лекцій, які мали повідати нам про роль та обов’язок жінки стосовно свого тіла (звісно ж, заміжньої жінки), але вони були не надто інформативні чи втішливі. Коли Тітка Відала пропонувала нам ставити запитання, їх, звісно ж, не було, бо з чого б тут почати? Я хотіла спитати, чому все мусить бути саме так, але й без того знала відповідь: бо це Божий план. Так наші Тітки викручувалися завжди.