Маргарет Этвуд - Заповіти

— Бо мені болить! — сказала я схлипуючи.

Тітка Есті не питала, що саме мені болить, хоч і мала знати, що йдеться не про поранений палець. Вона обійняла мене, стиснула.

— Стільки всього болить… — відгукнулася. — Але мусимо намагатися зберігати життєрадісність. Бог любить радість. Йому подобається, коли ми цінуємо добре у світі.

Від Тіток, які нас навчали, ми багато чули про те, що подобається і що не подобається Богу, особливо від Тітки Відали, яка, схоже, мала з ним особливо близькі стосунки. Шунаміт якось сказала, що запитає в неї, чим Бог полюбляє снідати. Це шокувало більш сором’язливих дівчат, але до запитання так і не дійшло.

Мені було цікаво, що Бог думає про матерів, справжніх і несправжніх. Та я знала, що немає сенсу питати в Тітки Есті про мою справжню матір і про те, як Табіта мене обрала, чи навіть про те, скільки років мені тоді було. Тітки у школі уникали розмов з нами про наших батьків.

Повернувшись додому того дня, я загнала Зіллу в куток на кухні, де вона готувала печиво, й повторила все, почуте за обідом від Шунаміт.

— У твоєї подружки довгий язик, — так вона сказала. — Краще б їй частіше тримати його за зубами.

Для неї це були незвично різкі слова.

— Та чи це правда? — перепитала я.

Якась частина мене все ще сподівалася, що вона все заперечить. Однак Зілла зітхнула:

— Хочеш допомогти мені з печивом?

Та я була надто доросла, щоб дати збити себе таким простецьким подарунком.

— Просто скажи мені. Прошу.

— Ну… — протягнула жінка. — Якщо вірити твоїй новій мачусі, це так. Це правда. Принаймні щось на зразок того.

— Отже, Табіта мені не мати, — повторила я, стримуючи сльози, що так і просилися на очі, намагаючись утримати голос від тремтіння.

— Це залежить від того, кого називати матір’ю, — зауважила Зілла. — Мати — це та, що народила, чи та, що понад усе тебе любила?

— Не знаю, — замислилась я. — Певно, та, що над усе любила?

— Тоді Табіта була тобі матір’ю, — сказала Зілла, нарізаючи тісто. — І ми, Марфи, теж тобі як матері, бо ми теж тебе любимо. Хоча ти, може, й не завжди це помічаєш.

Вона піднімала кожне кругле печиво лопаткою для млинців і перекладала на деко.

— Ми всі дбаємо про твої інтереси.

Ці слова викликали в мені недовіру, бо Тітка Відала згадувала про наші інтереси зазвичай перед тим, як когось покарати. Вона полюбляла шмагати нас по ногах, там, де не залишалося слідів, а іноді й вище, змушуючи нагинатися і задирати спідниці. Іноді вона робила це з якоюсь із дівчат перед усім класом.

— Що з нею сталося? — запитала я. — З іншою моєю матір’ю? Тією, що бігла через ліс? Після того, як мене забрали?

— Я достеменно не знаю.

Зілла не дивилася на мене, опускаючи деко з печивом до духовки. Я хотіла спитати, чи можна мені взяти одненьке, як спечуться — обожнюю гаряче печиво, — але вирішила, що серед такої серйозної розмови це прозвучить надто по-дитячому.

— Її застрелили? Убили?

— О ні, — заперечила Зілла. — Такого вони не зробили б.

— Чому?

— Бо вона могла мати дітей. Тебе ж народила, правда? Отже, була на це здатна. Вони ніколи не вбили б таку цінну жінку, хіба що зовсім не мали б вибору. — Вона помовчала, дала мені час усе осягнути. — Найімовірніше, вони мали перевірити, чи вона… Тітки в Центрі Лії та Рахілі молилися б з нею, спочатку проводили б бесіди, аби побачити, чи можна її переконати.

У школі ходили чутки про Центр Лії та Рахілі, але непевні: ніхто не знав, що саме там відбувається. Та й однак навіть молитися з купою Тіток уже було б страшно. Не всі вони були такі м’які, як Тітка Есті.

— А що, як вони не змогли б її переконати? — запитала я. — Тоді вбили б? Вона померла?

— О, я певна, що вона передумала, — сказала Зілла. — Вони це вміють — змінювати переконання, змінювати почуття.

— То де вона зараз? — спитала я. — Моя мати, справжня, інша мати?

Я питала себе, чи ця мати мене пам’ятає. Мусить пам’ятати. Вона мусила мене любити, інакше не намагалася б, утікаючи, забрати із собою.

— Ніхто з нас не знає того, люба, — відповіла Зілла. — Стаючи Служницями, вони втрачають старі імена, і в цьому їхньому вбранні обличчя не побачиш. Всі на вигляд однакові.

— То вона Служниця? — отже, те, що казала Шунаміт, було правдою. — Моя мати?

— Вони в центрі саме це й роблять. Перетворюють їх на Служниць так чи інакше, — тих, кого вдається спіймати. Як щодо тепленького печива? Масла у мене зараз немає, але можу намастити його медом.

Я подякувала Зіллі. З’їла печиво. Моя мати була Служницею. Це тому Шунаміт наполягала на тому, що вона хвойда. Кожен знав, що колись усі Служниці були хвойдами. І не переставали ними бути, хіба трохи в інший спосіб.