Маргарет Этвуд - Заповіти

Відтоді наша нова Служниця мене зачарувала. Коли вона тільки з’явилася, я на неї не зважала, як мені й радили — Роза казала, що це для них найкраще, бо вона або народить дитину, і тоді її переведуть деінде, або не народить, і її однак переведуть деінде. У будь-якому разі вона у нашому домі ненадовго. Тому їм і не йдуть на користь тісні зв’язки, особливо з молодшими у господі, бо все одно доведеться від них відмовитися, і подумай лише, який смуток це принесе.

Тож я відверталася від Кайлової, прикидаючись, ніби не помічаю її, коли вона запливає до кухні у своїй червоній сукні, аби взяти кошик і піти на прогулянку. Служниці щодня ходили на прогулянки по двоє — їх можна було побачити на вулицях. Ніхто їх не чіпав, не говорив до них, не торкався, бо вони в певному сенсі й були недоторканні.

Але тепер я скоса позирала на Кайлову щоразу, як випадала така можливість. У неї було бліде овальне обличчя, порожнє, наче відбиток пальця, знятий у рукавичці. Я сама вміла робити таке порожнє обличчя, тож не вірила, що під ним справжня порожнеча. Вона колись мала ціле життя. Якою вона була зовні, бувши хвойдою? Хвойди були більш ніж з одним чоловіком? Зі скількома була вона? Що взагалі це означало — «бути з чоловіками»? З якими чоловіками? Чи вона показувала частини тіла з-під вбрання? Носила штани, як чоловік? Це так жахливо, що й уявити годі! Але якщо вона це робила — яке нахабство! Вона, певно, була тоді зовсім інакшою, ніж зараз. Мусила бути значно енергійніша.

Я дивилася з вікна їй у спину, коли вона йшла на прогулянку через сад, доріжкою до воріт. Тоді я знімала взуття, навшпиньки прокрадалася через коридор до її кімнати в глибині будинку, на третьому поверсі. Кімната була середнього розміру, мала власну ванну. На підлозі лежав плетений килимок, на стіні висіла картина із синіми квітками у вазі, яка раніше належала Табіті.

Моя мачуха, певно, перевісила картину туди, аби прибрати з очей, бо зачищала усі доступні кімнати будинку від того, що могло нагадати її новому чоловікові про його першу Дружину. Пола не робила це відкрито, вона діяла значно тонше, позбувалася речей по одній, але я знала, що вона замислила. Це була ще одна причина моєї нелюбові до неї.

Для чого підмінювати слова? Потреби в цьому більше немає. Це була не нелюбов, а ненависть. Ненависть — дуже погане почуття, воно псує душу, як учила нас Тітка Есті. Та хоч я й не пишаюся цим і тоді молилася, щоб отримати прощення, відчувала я щиру ненависть.

Опинившись у кімнаті Служниці й тихо зачинивши двері, я починала нишпорити. Ким вона насправді була? Що, як саме вона — моя втрачена мати? Я знала, що це вигадки, але мені було так самотньо… Мені подобалось уявляти, як усе було б, якби це виявилося правдою. Ми кинулися б в обійми одна одній, ми були б такі щасливі знову одна одну віднайти… Але що тоді? У мене не було жодних ідей стосовно того, що могло б статися потім, хоча я й мала невиразне відчуття, що була б біда.

У кімнаті Кайлової не було нічого, щоб скласти хоч якесь уявлення про неї. Червоні сукні були дбайливо розвішані в шафі, проста біла білизна й мішкуваті нічні сорочки охайно складені на полицях. Вона мала другу пару черевиків, зайвий плащ і білий капелюшок. Зубну щітку з червоною ручкою. У шафі лежала валіза, в якій вона все це принесла, але в ній нічого не було.

Нарешті наша Служниця спромоглася завагітніти. Я знала це ще до того, як мені сказали, — замість того, щоб поводитися з нею, як із вуличним собакою, з яким миряться від жалю, Марфи почали метушитися коло неї, давати їй більше їжі, ставити квіти в маленьких вазах на її сніданкову тацю. Я була нею одержима, тож стежила за такими деталями, як тільки могла.

Я підслуховувала, як Марфи теревенять на кухні, коли думають, що мене там нема, хоча й не завжди чула їхні слова. Коли ж я була з ними, Зілла багато усміхалася до себе, Віра стишувала свій різкий голос, наче була в церкві. Навіть Роза посміхалася самовдоволено, наче з’їла особливо смачний апельсин, але нікому не збиралася про це говорити.

Що ж до Поли, моєї мачухи, то вона просто сяяла. Була до мене добріша у тих випадках, коли ми перебували в одній кімнаті, що траплялося нечасто, якщо я тільки могла тому завадити. Я похапцем снідала на кухні, перш ніж мене відвозили до школи, і виходила з-за обіднього столу якомога швидше, посилаючись на домашнє завдання: вишивання хрестиком, в’язання, шиття, малюнок, який треба було закінчити, акварель, яку треба було написати. Пола ніколи не заперечувала: вона хотіла мене бачити не більше, ніж я її.