Маргарет Этвуд - Заповіти

Скоро між моїми ногами мала з’явитися кров — це вже трапилося з багатьма дівчатами в школі. Чому Бог не міг улаштувати все інакше? Але він мав особливу пристрасть до крові, судячи з тих віршів Писання, які нам зачитували: кров, очищення, ще кров, іще очищення, кров ллється, аби очистити нечистих, хоча плямувати нею руки не годиться. Кров забруднювала, особливо якщо витікала з дівчини, але колись Богові подобалося, як її проливали в нього на вівтарях. Хоча він і покинув це, як казала Тітка Есті, заради фруктів, овочів, мовчазного страждання й добрих учинків.

Наскільки я розуміла, доросле жіноче тіло було суцільною пасткою. Якщо є дірка, в неї неодмінно мають щось запхати, і щось інше має з неї вийти — це стосувалося будь-яких дірок: у стіні, у горі, у землі. Стільки всього можна було з ним зробити, із цим дорослим жіночим тілом, стільки всього могло піти не так… Я відчувала, що без нього мені було б краще. Розмірковувала над тим, як зменшити його, відмовившись від їжі, і навіть спробувала зробити це на один день, але так зголодніла, що не дотрималася свого рішення, прослизнула серед ночі до кухні й повибирала з каструлі із супом курячі обрізки.

Моє кипуче тіло було не єдиною проблемою: мій статус у школі помітно підупав. До мене більше не дослухалися, не шукали моєї прихильності. Дівчата припиняли розмови, коли я підходила, й дивно на мене поглядали. Деякі навіть відверталися. Бека так не робила — вона все одно примудрялася сідати поряд зі мною, але напружено дивилася перед собою і вже не опускала руку під стіл, щоби торкнутися моєї.

Шунаміт досі говорила, що вона моя подруга. Частково тому, що була не надто популярна — я цього певна, але тепер вона робила мені послугу цією дружбою, а не навпаки. Мене все це зачіпало, хоч я й не розуміла, чому все так змінилося.

Однак інші знали. Певно, пішли чутки — вуста-вуха-вуста — від моєї мачухи Поли через наших Марф, які все помічали, а від них — до інших Марф, які зустрічалися на побігеньках, а від тих Марф — до Дружин, а від Дружин — до їхніх дочок, моїх однокласниць.

Що за чутки? Частково про те, що я була не у фаворі у свого могутнього батька. Моя мати Табіта була моєю захисницею, але тепер її не стало, а мачуха не зичила мені добра. Вдома вона мене ігнорувала або ж гиркала: «Підбери це! Не горбся!» Я щосили намагалася триматися подалі від її очей, але навіть мої замкнені двері, певно, її ображали. Вона знала, що за ними ховаюся я зі своїми кислотними думками.

Але моє «падіння в ціні» було пов’язане не лише із втратою батькової прихильності. Поширилася нова інформація, дуже для мене болісна.

Там, де йшлося про розкриття таємниць, особливо шокуючих, Шунаміт подобалося бути першою.

— Знаєш, що я почула? — мовила вона одного дня, коли ми їли свої обідні сандвічі.

Стояв сонячний полудень, нам дозволили влаштувати пікнік надворі, на шкільному газоні. Територія була огороджена високим парканом із колючим дротом угорі, біля воріт стояли двоє Янголів, і ворота відмикалися лише тоді, як приїздили чи від’їздили автомобілі Тіток, тож ми були у повній безпеці.

— Що? — спитала я.

У сандвічах була штучна сирна суміш, якою в школах замінили справжній сир, бо його потребували наші солдати. Сонце пригрівало, трава була м’яка, того дня мені вдалося вибратися з дому так, що Пола не бачила, і на ту мить я була практично задоволена життям.

— Твоя мати була тобі не справжньою матір’ю, — сказала Шунаміт. — Тебе забрали у справжньої, бо вона була хвойда. Та не переживай: ти не винна, бо була тоді надто маленька.

Мій шлунок стиснувся, я виплюнула на траву шмат сандвіча.

— Це неправда! — майже крикнула я.

— Заспокойся, — мовила Шунаміт. — Я ж кажу: ти не винна.

— Я тобі не вірю.

Шунаміт глянула на мене із задоволенням і жалем.

— Це правда. Моя Марфа чула цю історію від твоєї Марфи, а та все почула від твоєї нової мачухи. Дружини про такі речі знають, деякі з них самі завели дітей таким чином. Та це не про мене — я народилася як годиться.

Тоді я щиро її ненавиділа.

— То де моя справжня мати? — вимагала я відповіді. — Якщо вже ти все знаєш!

Мені хотілося сказати їй, що вона дуже, дуже зла. Я почала розуміти, що вона мене зрадила — перш ніж повідомити мені, все розповіла іншим дівчатам. Саме тому вони стали такі холодні: я була заплямована.

— Не знаю, може, вона мертва, — відповіла Шунаміт. — Вона намагалася викрасти тебе, втекти з Гілеаду через ліс і перевести тебе через кордон. Але вони її наздогнали і врятували тебе. Тобі пощастило!