Юрій Винничук - Нічний репортер

— І ви віддали?

— Мені ліки треба. Віддала. Тим двом фіцлям [58] Фіцлі — темні типи. .

— Як вони виглядали?

— Один такий теньґий [59] Теньґий — огрядний. бовдур з гарбузячою головою, а другий виглядав на злодія з-під темної зірки. Певно, такими й були.

— Але ж ви казали, що Бодьо радив довіряти лише мені. Чому ви його не послухали?

— Послухала, послухала. Не бійся, не така я дурна, як виглядаю. Тоті папери були не для тебе. А для тебе він залишив записку і казав, як прийде отакий пристійний Марко, то жи­би віддати йому забездурно. Чуєш? Забездурно. Так він тя поважає. Фіцлям я про то, само собою, ніц не сказала. — Вона перехилилася набік, полізла рукою під матрац і витягла по­жмаканий папірчик. — Маєш. Казав, жи ти все зрозумієш. А більше ніц не казав.

Я розгорнув записку і прочитав: «Пам’ятаєш нашу гімназійну бібліотеку? А книжку, в якій ти намалював Гнипа? Вона все ще там». Я сховав її до кишені.

— Дякую.

— Нема за шо. Але скажи мені — з Бодьом все в... в порядку?

Голос її зривався.

— А чому ви питаєте?

— Бо сказав, як з ним ся шось стане, то прийдеш до мене ти.

Я отерп. В очах її заблищали сльози, викотилися й загубилися в зморшках. Вона дивилася на мене з розпачем. Вже здогадувалася, що щось таки сталося. Чи міг я її дурити?

— Маєте рацію. Бодя вже нема.

— Забили... — зітхнула вона.

— Так, забили...

— Тому ти прийшов до мене, Марцю... — По її щоках потекли сльози.

— Так, тому я прийшов до вас.

— Ну, добре. Іди з Богом. — Вона витерла обличчя краєм ковдри. — А як знайдут того... того драба, жи го забив, а я вже буду на тамтім світі, то абись прийшов до мене на могилу і вповів, як го звати. Чуєш, Марцю? Абись то зробив, а я го по смерті знайду... того... того...

Глухе ридання захлиснуло її. Я позадкував до дверей. На порозі прошепотів:

— До побачення.

Вуличка була безлюдна і непривітна. Я рушив до свого авта. Відійшовши на сотню кроків, почув здалини гуркіт мотора і відступив у кущі бузку. Авто під’їхало до Бодьової хати, спинилося. Темно-синій «паккард». З нього вийшло двоє. Вочевидь, я вчасно попрощався зі старою. Жалібно зарипіли двері. Мабуть, папери, які вони добули, нічого не варті. Зараз почнуть допитувати стару, а вона, цілком можливо, скаже про мене. Я побіг до авта і за мить зник.

Я під’їхав до найближчої телефонної буди і намагався зв’язатися з Обухом, але його не було, моє повідомлення, що зараз на Городоцькій відбувається грабунок, було занотовано, але зі знудьгованого голосу секретарки я зрозумів, що, коли поліцейські туди поїдуть, буде вже запізно.

Вечоріло, коли я під’їхав до Академічної гімназії. Гнипом ми називали нашого історика — високого, сухорлявого й неймовірно занудного чоловіка, про якого ми склали пісеньку: «Що за рип, що за скрип? А я глип — лізе Гнип!» Він ще носив вічні рипучі черевики, які рипіли навіть тоді, коли він сидів за столом. Я припаркувався і зайшов досередини. Навчання вже закінчилося, возний [60] Возний — тут шкільний сторож. дзеленькав ключами, замикаючи двері класів.

— Ви до кого? — зміряв мене настороженим поглядом.

— Чи в бібліотеці хтось ще є?

— А є, є... Ви до Марти? — похитав головою. — Кілько вас, тих залицяльників? Та вже би ся женили, а то ходите, ходите...

— Власне відважився, — усміхнувся я до нього.

— О! — втішився він. — То не тягніть, бо дівка якраз на порі.

Я прочинив двері до бібліотеки й побачив незнайому дівчину, яка називалася Марта. Була невисокого зросту і в міру грубенька. Вона повернула до мене своє рум’яне пампулясте личко і промовила:

— Бібліотека вже не чинна.

— Знаю. Але спогад дитинства не дає мені спокою.

— Ви теж тут вчилися?

— Аякже. Чи Гнип ще вчителює?

Вона зраділа:

— А ви його не забули?

— «Що за рип, що за скрип?»

— «А я глип — лізе Гнип», — її очі розпромінилися. — Вже нє. Але часом приходить.

— В тих самих черевиках?

— Він з ними зрісся. А ви прийшли поділитися спогадами?

— Хочу зазирнути в одну книжку.

— Яку саме? Я вам принесу.

— Ні-ні, я хочу сам її знайти. Вона мусить стояти на тому самому місці.

— Правда? Що то за книжка?

— «Граматика української церковнослов’янської мови».

— Спиридона Кархута? — здивувалася вона.

— Чому ви так здивувалися?

— Бо сьогодні зранку був тут один пан і хотів поглянути на ту саму книжку. Хоча скільки я тут працюю, її ще ніхто не потребував. В нас її не вивчають. І він теж забажав сам її знайти. Дуже дивно, — вона тепер з підозрою поглянула на мене.