Юрій Винничук - Нічний репортер

— Як коли.

— За три дні буду така, як вам треба...

— А два роки тому ви були такі неприступні!

— Два роки — то досить давно. Ще були якісь мрії, переконання... Потім те все зійшло на пси. Але я не ляфіринда. Може, я була тоді дурна, що не спокусила вас. Але ви так швидко мене спекалися...

— Тільки й усього, що прилаштував вас в добрі руки.

— Та не дуже в добрі, бо в «Баґателі» з мене хотіли куртизанку зробити. Але ви мали рацію — все, що в мене є, то моя врода. Тому я втекла сюди. А як навіявся Томашевич з тугим гаманцем, я вже не опиралася і не думала про те, що чиню щось непорядне... Але ви мене ще й від самогубства врятували. Інколи так задумуюся... що життя, хоч і не завше з медом, але таки краще жити, ніж лежати в самому кутку цвинтаря, де ховають самогубців, і потихеньку гнити... Я вдячна вам за те.

— Коли ви останній раз були на віллі?

— Чому останній раз? — здивувалася. — Я там ніколи не була.

— А якщо я вам скажу, що вас бачили вчора зранку і пополудні в авті на дорозі в Брюховичі і назад? — Тут я вже ви­рішив перегнути палку, уважно стежачи за її виразом обличчя. Але воно не мінялося. — В товаристві чотирьох чоловіків. Двоє з них були ті, яких я вже описав.

Вона якусь хвилю мовчала, мовби перетравлюючи цю новину, потім знизала плечима.

— Цікаво, хто то вам наплів? Я в цей час хропіла без задніх ніг. Нє, знаєте, щось мені ваш шампан в горло не лізе. Доста з мене.

Вона встала і рівним кроком пішла до бару. Шампан на неї не подіяв.

Бодьо раніше жив з батьками, потім батько помер, а мати пиячка не давала йому спокою. Відтак оселився сам в маленькій хатині на Вульці, що вікнами вросла в землю. Я поїхав ту­ди трамваєм, а решту дороги перейшовся пішки. Його вуличка не мала хідника і не була забрукована, довелося обходити калюжі, а часом тримаючись за паркан. Я зайшов на подвір’я, тут панував безлад — валялися купи гнилих дощок зі старої підлоги, яку Бодьо поміняв на нову, але чомусь досі не спалив, іржаві відра й баняки після колишніх господарів.

Хата його не змінилася з тих пір, коли я побував тут востаннє. Таке ж запустіння і відсутність господаря. Важкі дубові двері, оббиті залізом, були злегка прочинені. Я відхилив їх, і в ноги мені кинувся переляканий кіт. Видно, сил йому не вистачало протиснутися в щілину. Я переступив поріг і відчув запах вологості, цвілі і смерті. Я увійшов у темні сіни й гукнув: «Богдане! Ти де?», але мені відповіли тільки мухи своїм дзижчанням. Я намацав на стіні вмикач, але світла не було. Навпомацки я пройшов до покою, в якому панувала напівтемрява, бо вікна виходили на північ, до того ж їх затуляли густі кущі й дерева. На канапі під стіною валялася скуйовджена постіль, на підлозі лежали розкидані книжки й папери. В сусідній кімнаті, що правила за кабінет, все було перекинуте догори дном. Хтось щось шукав. Мабуть, записник, не повіривши Бодьові, що він його не знайшов. З-під столу виглядали бліді босі ноги. Я підступив ближче й побачив Бодя, що напівсидів і напівлежав на кріслі, звісивши голову й руки на­бік. З голови скрапувала кров і розтікалася калюжею по підлозі. Не було сенсу мацати його пульс. Бодьо був мертвий. По його обличчі повзала муха.

На столі перед ним стояла недопита шклянка з чимсь жовтим, в попільничці було повно недопалків і попелу. Я пробував уявити останні хвилини його життя. Чим він займався? Ось календар з позначеними певними днями. Я перегорнув його, з другого боку, що був незадрукований, виднілися нотатки, писані чорнилом, — цифри і дати. Дати збігалися з позначеними днями в календарі. Але про що вони говорили? Мені ні про що.

Я висунув шухляду зі столу, в ту ж мить почув за спиною шелест і скрип підлоги, але надто пізно, озирнутися не встиг і отримав по голові такий удар, що відразу вимкнувся.

Отямився я від холодної води, яку вилили мені на голову просто з відра. Я розплющив очі й крізь сизу поволоку побачив поліцейських. Знайомий уже мені капрал Радомський наставив на мене пістолет і звелів вставати. З подивом я побачив у своїх руках важкий молоток. На ньому запеклася кров і прилипло волосся. Вбивця вклав мені його до рук і викликав поліцію. Хитро.

— А мені відразу цей жевжик видався підозрілим! — хитав головою капрал. — Як тільки де труп — там і він. Ну, рухайся. Ще належишся на причах.

Я важко звівся на ноги, випустивши молоток з рук. Капрал його дбайливо підняв, загорнувши в лляну серветку, яку стягнув з креденса. Бодя якраз виносили, фотограф складав апарат.