Юрій Винничук - Нічний репортер

Я намагався пояснити, що не міг бути вбивцею, але мене ніхто не слухав. Я покірно пішов до поліційного авта й не опи­рався, зрозумівши, що виправдовуватися марно, якщо тебе застали зі скривавленим молотком в руках. Мені скували ру­ки і посадили ззаду. Від водія мене відділяли ґрати.

Дорогою я думав про те, що цей прикрий трафунок суттєво зіпсує мої сьогоднішні плани. Хтозна, скільки часу доведеться провести на поліції, заки вдасться сконтактуватися з Обухом. Так воно й вийшло, бо щойно я запитав про нього, опинившись у комендатурі, мені порадили заткатися, зняли відбитки пальців і зачинили в клітці разом з якимсь злодюжкою. Побачивши мої скривавлені руки, той відразу забився в кут і стежив за мною сполоханими очима. Але в клітці був умивальник, я вимив руки, хоч і були вони все ще сковані. Минула година, мені смоктало в животі, а Обух не з’являвся.

Злодюжка не зводив з мене очей. Я задрімав. Мені снилося літо, а ще річка, верболози, і хтось мене кликав з протилежного берега. Я розплющив очі — кликав мене поліцейський, щоб я йшов на допит. Мені так не хотілося розлучатися з тим теп­лим і світлим сном, але я покірно підвівся і почовгав довгим нудним коридором до кабінету. Там мене довго й терпляче допитували, що я робив на Вульці, а з моїх пояснень сміялися.

— Скажи правду, — наполягав капрал. — Ти прийшов щось вкрасти. Господар тебе застав, а ти його вдарив молотком. Так було?

— Ні, не так. Що я міг вкрасти в того, хто ледве зводив кінці з кінцями? Кварцяний мій давній знайомий, ми з ним в школі вчилися.

— Брешеш. Але ми докопаємося до суті. Не таких жевжиків ловили. І не надійся на комісара. Він тут тобі нічим не за­радить. Твої відбитки є на молотку.

— Якщо я прийшов щось вкрасти, то де те, що я вкрав? І чому я опинився на землі з ґулею на потилиці?

— О, ти ще збираєшся мудрувати? Нічого, скоро зіб’ємо тобі гонор. Те, що ти нічого не встиг вкрасти, тебе не виправдовує.

— Добре, а хто ж тоді мене звалив на підлогу, аж я свідомість втратив?

— Це справді загадка. Але ми і її розгадаємо. Можливо, з господарем був ще хтось. Скажімо, його кумпель. Ти вдарив господаря, а той тебе. Ти впав. Він злякався і втік. Але ми і його знайдемо.

Мене знову зачинили в клітці, і я знову намагався куняти, відновлюючи той самий сон, але він уже не повернувся до ме­не. Порятунок прийшов щойно з появою Обуха. Спочатку я почув його розгніваний голос, потім вартовий відімкнув клітку і випустив мене.

— От ти можеш без самодіяльності? — картав мене. — Чо­му не свиснув мені?

— Та звідки ж я знав, що застану труп?

Обух забрав мене до свого кабінету, пригостив чаєм і послав поліцейського за канапками. Я йому розповів про Емілію і бідолашного Бодя, потім про Аґнєшку.

— Ну, от, ще одна персона, — зітхнув він. — Заблукали ми серед трьох сосен. А котрась із них бреше. Власне я побував в офісі Кварцяного, там все поперекидане. На щастя, секретарка вже пішла, то й не постраждала. На поліцію зателефонували сусіди, які чули гуркіт. Тоді я послав Радомського до нього додому.

— Мабуть, не повірили, що він нічого не знайшов, — сказав я. — А що чути з кримінальною справою стосовно вбитого хлопця і приватного детектива?

— Пан комендант не вважає, що вбивство хлопця і Кварцяного якимось чином пов’язане з вбивством Томашевича. Але то так, на словах, а на ділі хтось тим займається. Просто я ще не довідався хто. Напровсяк мені заборонено хвилювати пані вдову допитами. Але ти маєш вільну руку. І гадаю, тобі якраз пора її знову навідати.

— Навідаю, але завтра. Зараз заїду до мами Бодя. Маю таке чуття, що він їй залишив щось для мене.

— Шкода, не зможу тобі скласти компанію, бо такі розрухи в місті, що тут всі на вухах. Зараз помчу на Легіонів, там уже шиби б’ють. Між іншим, вдалося довідатися, кому Фелєк телефонував.

— Ірені? — спробував я вгадати.

— Ні, Емілії. Але ніхто не взяв слухавку.

— Вона сказала, що з самого ранку гуляла, потім пішла до кіна. Тому й не взяла.

Бодів батько поміняв конфесію на римо-католицьку і отримав державну посаду на залізниці, а згодом і помешкання неподалік австрійських триповерхових кам’яниць, побудованих уздовж Городоцької окремо для залізничників. Це були чотирикутні блоки, всередині яких містилися просторі голі подвір’я, недарма їх прозвали альказаром [55] Альказар — традиційна назва середньовічних фортець в Іспанії. , а що помешкання там були мініатюрні, то ніхто не називав їх будинками, а лише «будиночками», мовби для ляльок.