Юрій Винничук - Нічний репортер

— Вона повинна стояти ось на тому стелажі на самій горі.

— Я знаю. Але я по драбині не полізу. Я вже раз гепнулася.

— Я радо це зроблю замість вас.

Я виліз на драбину, відшукав граматику, вийняв і побачив за нею маленького записничка, накрив його долонею і непомітно опустив до кишені сорочки. Потім розгорнув підручник. Карикатура на Гнипа зникла. Хтось її видер. Але я за свої збитки заплатив — отець Спиридон відшмагав мене різкою від щирої душі за те, що я поглумився над його підручником. Я поклав книжку на місце і спустився.

— І що то мало означати? — запитала дівчина. — Що ви там шукали?

— Я колись там намалював карикатуру на Гнипа. Мені кор­тіло поглянути, чи вона збереглась.

— І?

— Хтось вирвав картку.

Вона з недовірою подивилася на мене і зітхнула.

— Це навіть не смішно. У мене, знаєте, є підозра, що не книжка вам була потрібна.

— А що?

— Не що, а хто. І той зранку, і ви завітали сюди лише з однією метою — подивитися на мене. Хтось вам розповів, що є тут порядна дівчина на виданні. От ви й заметушилися, бо припекло парафію отримати, а кавалєрові не дадуть. Але запам’ятайте, — вона насупила брови, — я за священика не піду і на села не поїду.

Я вдавано зітхнув.

— Дуже шкода. Вся надія була на вас.

— Та ви вже так не побивайтеся. Є в мене товаришка, то та би пішла за священика аж підскакуючи. Коли ще зайдете? Я вас познайомлю.

Я подякував, поцілував їй ручку й покинув alma mater. Заїхати в центр мені не вдалося — польські академіки [61] Академіки — студенти. зорганізували антиукраїнську демонстрацію і рушили з вулиці Лозинського [62] Лозинського — вулиця Герцена. до пам’ятника Уєйського [63] Уєйський Корнель — польський поет, пам’ятник йому стояв на проспекті Т. Шевченка. , де виголосили кілька промов, а потім подалися на Ринок і Руську, дорогою трощачи шиби в будинках греко-католицької капітули, у Волоській церкві та в українських інституціях і крам­ницях. Я якраз минав двох перекупок, які дивувалися з погрому:

— Дивіться, Павлова, шо то так дужу шкла по улицях! Мамуньцю кухана! Дивіт — ціла Руска вулиця!

— Матку Боска, в Вулоскій церкві тиж шиби нима! Йой нагла труїста [64] Нагла троїста — кров . з полскими кадиміками!

— Ая, а так кричє фурт [65] Фурт — постійно. пулякі, жи українців нима у Львові, якби їх ни булу, ту куму би кадиміки вікна били, га?

Мені захотілося побачити дівчину зі сніданкового покою. Я залишив авто на Хорунщині і підійшов до кнайпи вчасно, бо Ярина якраз вийшла і цокотіла мені назустріч. Була дуже здивована моєю появою.

— О! Це ви? А я вже думала — не прийдете. Невже ви до мене?

— А до кого ж? Таки до вас.

Вона рішуче взяла мене попід руку, і ми пішли у бік Ринку.

— А ви мені так і не сказали, як вас звати. — Я назвався. — Гарно, — відповіла вона. — Мар... Яр... І чим ви, Марку, займаєтеся?

— Я репортер.

— Невже нічний?

— Еге ж!

— О, я вас читала. Чому ж ви не підписуєтеся своїм іменем, а лише «нічний репортер»?

— Бо інколи пишу таке, за що можу отримати по голові або майхром в плечі.

— Жах. У вас небезпечний фах. Я читала, як ви просиджували вечорами в мордовнях, вистежуючи грабіжників. Ваша жінка буде нещасна.

— А то чому?

— Ну, та як! Сидіти вечорами, а то й ночами в хаті і чекати чоловіка? А він чи прийде, чи не прийде — не знати. Бо, може, його вже зарізали або так побили, що встати не годен... Жахіття.

— Ні, ще такого не було, щоб я не міг встати, хіба що...

— Хіба що? — насторожилася вона.

Але я не мав бажання розповідати їй, як лежав п’яний у фосі.

— Хіба що мені хотілося трохи полежати, зорями помилуватися...

Вона засміялася:

— Кпите з мене? З того, що я про вас знаю, то зорями ви не маєте часу милуватися, бо доводиться давати драпака. Ку­ди ми йдемо?

— Не знаю, — відказав я, бо й справді не знав, мені просто хотілося бути поруч із цією дівчиною і молоти язиком ні про що.

— Тоді ходімо до кіна. В «Аполльо» показують «Дракулу», я дуже люблю страхіття, але сама боюся йти. Ходімо?

Я не заперечував. Коли я востаннє був у кіно, давно забув. Фільм уже почався, квиткарка провела нас на місця, присвічуючи ліхтариком. Ярина і в кінотеатрі трималася за мене, те­пер, мабуть, з остраху. Мені страшно не було, скоріше було смішно, але я її не розчаровував, а пригортав до себе. Я міг би так сидіти ще довго, але сеанс невмолимо закінчився. Після фільму я провів її на Личаківську, дякуючи Богові, що живе нижче церкви Святого Антонія, бо вирушати в ті горішні краї було завше небезпечно — можна попастися батярам чи іншим урвісам [66] Урвіс — хуліган. і зазнати клопоту. Біля брами я пригорнув її і хотів поцілувати, але вона крутнулася і лише помахала пальчиками.