Юрій Винничук - Нічний репортер

— Роман Корда загинув 6 травня, а остання виплата пана TM відбулася 12 квітня, — розмірковував Обух. — Який таємничий зв’язок може бути між RK і TM? Так виглядає, що це не акціонери.

В цей момент відчинилися двері, і до кабінету увійшли комендант Ґождзєвскі з шефом штабу контррозвідки Конарським. Їхні суворі погляди не віщували нічого оптимістичного.

— Чим ти тут займаєшся? — запитав комендант в Обуха.

— Та ось вдалося знайти записник Томашевича.

Ґождзєвскі відразу рушив до столу і вихопив записника з рук комісара та почав гортати.

— Де ти його знайшов? — запитав він.

— То не я. Приватний детектив. Покійний вже.

— Покійний? Що з ним?

— Його вбили. Вчора.

— Більше нічого він не знайшов? — поцікавився Конарський, примруживши хижі очі.

— Ні.

— А що тут робить преса? — комендант зміряв мене не надто теплим поглядом.

— Власне, завдяки Маркові ми й добули цей записник. Томашевич когось шантажував. Але поки незрозуміло кого.

— Цією справою займається контррозвідка, — сказав комендант. — Я вам заборонив пхати туди свого носа. Преси це теж стосується. — Відходячи, вже в дверях обернувся і додав: — Якщо ще щось винюхаєте, відразу до мене. І що там з пограбуванням церкви у Винниках?

— Сліди вивели на двох циган. Награбоване вилучено.

Ґождзєвскі кивнув, обоє вийшли. Раптом задеренчав телефон. Обух, не зводячи з мене очей, простяг руку до слухавки.

— Говорить центральна стація поліційної служби, — голосно повідомив різкий жіночий голос. — На Городоцькій знайдено труп жінки літнього віку. Негайно виїжджайте.

— На Городоцькій... число... — занотовував Обух. — Там вже хтось є?

— Так, ми послали медика і фотографа.

— Гаразд. Зараз будемо.

— Отже, її вбили, — сказав я.

Обух стрепенувся:

— Кого вбили?

— Матір того нишпорки. Я бачив, як учора надвечір до неї пішли ті самі, що вбили Томашевича. І телефонував сюди, але ні з ким мене не могли зв’язати.

— Вчора був судний день. Всі були зайняті через тих студентів.

— А зараз теж зайняті? Біля університету лаштується бійка з ножами і ланцюгами.

— І біля Політехніки, і біля Академії ветеринарної медицини, і біля рільничої академії в Дублянах, і біля кількох гімназій... Ми не годні розірватися! Вони всюди! — Обух відчинив двері до сусіднього покою і гукнув: — Радомський! Гей, Радомський!

Секретарка від несподіванки підскочила на місці:

— Чого ви кричите? Навіжений! Антека нема.

— Як то нема? А де ж він?

— Пішов кави напитися.

— Ч-чорт! А не сказав куди?

— Сказав.

— То чого ж ви мені голову морочите?

— Я вам голову не морочу, а ви повинні зі мною ввічливіше розмовляти. Він за рогом на Романовича [70] Романовича — вулиця Саксаганського. .

Обух вилетів на вулицю, дорогою волаючи, щоб вивели ав­то. Я подався за ним. В каварні за рогом і справді, перехилившись через ляду, залицявся до доньки каварника Радомський.

— Антку! — гаркнув Обух.

Той озирнувся все ще з солодкавою усмішкою, яка проте призначалася кралі.

— Що ся стрєсло? Викликають?

— Йо! Хутко розраховуйся і поїхали.

— А він що? — кивнув Антек на мене, вмощуючись в ав­ті. — З нами?

— З нами, з нами. Він її останній живою бачив. Окрім, звісно, вбивць.

— О! Щось йому доволі часто вдається останнім когось побачити. Ото фортунить!

Біля будинку на подвір’ї крутилися лікар і фотограф, видно, вже з усім упоралися: один констатував смерть, другий наробив знимок.

— Ну, що там? — запитав Обух.

— Труп старої жінки, під вісімдесят. Вбита пострілом з револьвера через подушку. Куля пройшла через ліве око і ви­йшла з потилиці. Стріляли згори. Зараз її винесуть.

Двоє санітарів винесли на ношах тіло й зупинилися перед нами. Обух відгорнув простирадло. В розгаратаному обличчі старої годі було впізнати ту саму жінку, з якою я вчора розмовляв.

— То вона? — запитав мене Обух. Я кивнув.

— Забирайте її до авта, — сказав лікар санітарам, потім підняв капелюха: — Честь, панове, далі ваша робота.

Лікар і фотограф сіли в авто і від’їхали. Антек позіхав і ку­тався в плащ.

— Ну, що ж, — сказав Обух, — ходімо до хати.

В хаті, як і можна було передбачити, все опинилося го­рініж.

— Що тут у цій халупі могли шукати? — дивувався Антек.

— Багато не говори. Шукай луску від набою.

Не минуло й трьох хвилин, як з’явився комендант Ґождзєвскі у супроводі ще одного поліцейського. Ввійшли вони рішучим швидким кроком, за секунду оглянули приміщення, і комендант запитав: