Юрій Винничук - Нічний репортер

— Стає небезпечно, — сказав я. — Детектива вбито. Його матір теж.

— Що ж буде зі мною?

— Нам тут довго лишатися не можна, — сказала її подруга. — То хата моєї бабці, тут давно ніхто не живе, і мені тут з дітьми нема як ховатися. Я без своєї швацької машинки не зароблю на молоко і хліб. Мені треба вернутися додому. Але ж не можу залишити Мілю саму.

Я хвильку подумав.

— Я можу забрати її до себе. Мене й так цілими днями не буває вдома. А вас завезу додому. Якщо хтось буде питати, скажете, що Емілія поїхала кудись на село.

Емілія дивилася на мене з подивом, але і з вдячністю. Спочатку я завіз на Замарстинів її подругу, а відтак ми поїхали до мене. Коли ми опинилися біля моєї брами, я подумав, що сторожу не конче знати про неї, і попросив дівчину зачекати, заки я поведу сторожа в підвал, щоб показати, де я начебто бачив щура. За той час вона повинна була піднятися на другий поверх. Так це заселення й відбулося — тихо і непомітно.

Емілія мала з собою дві великі торби. Я виділив їй окремий покій, і вона стала розкладати своє вбрання. Я вийшов на кухню, розкалатав чотири яйця з молоком і борошном і спік пухкого омлета. Посипав його кропом і поставив на стіл разом із хлібом і маслом.

— О, як смачно виглядає! — проказала вона, усміхаючись. — Ви вмієте готувати?

— Я все вмію. Окрім жити без клопотів.

— А я не вмію... Ясьо найняв мені кухарку, вона приходила зранку, готувала сніданок, обід і зникала.

Я порізав омлет на шматки і розклав по тарелях. Емілія намастила собі хліб, злегка притрусила сіллю, і я побачив, як вона делікатно їсть, мовби зійшла з екрану фільму про англійську аристократію. Дівчина, яка пасла корови.

Зателефонував Обух.

— Ну що? Ти її знайшов?

— Так. Вона не знає, хто то. А розмовляли вони натяками.

— І що?

— Тепер вона в мене.

— Ого, який бистрий! Тільки не розслабляйся, а шуруй на віллу. Покажи світлину ще й господині і заодно спробуй довідатися, хто ще був акціонером Товариства.

— Вже йдете? — з тривогою запитала Емілія.

— Я ж казав, що мотаюся цілими днями. Але ви тут у безпеці. Тільки нікому не телефонуйте. В спіжарні [71] Спіжарня — комірка. є пляцок з яблуками, гербата на полиці, цукор, мед поруч.

— Ви ще й печете?

— Коли маю натхнення.

— Ви скарб.

— Я знаю.

Вона дивилася на мене зачудованими очима, і якби я сказав: виходь за мене заміж, вона кинулася б мені на шию і вкрила поцілунками. А може, то мені лише здалося. Мені багато чого здається такого, що ніколи не відбувається насправді.

Дорогою до Брюхович я припаркував авто неподалік Джерельної, на яку краще не заїжджати — така вона вибоїста, а скоцюрблені ліхтарі й риштаки [72] Риштак — каналізаційні стоки. , забиті листям і лушпайками, пам’ятали ще Франца-Йосифа. Неймовірна суміш запахів клу­бочилася тут, щокрок міняючи свої відтінки, в яких домінували то запахи пральні, то горохової зупи, то згорілого вугля. З вікон визирали розпатлані голови, а в повітрі окрім запахів ще витав галас, який час від часу протинав чийсь різкий розпачливий крик або прокльон: «Римунда! Докторська шикса! Свинська трахома! Бодай-бись спала нинька на цьвоках!» На Джерельній і прилеглій до неї Шпитальній, а також на вузьких і тісних вуличках неподалік — Цеховій, Бриґідській [73] Бриґідська — вулиця Менцинського. , Би­ка [74] Бика — вулиця Данилишина. і Під Дубом — курсували від самого ранку до пізньої ночі найупослідженіші повії Львова, яких в народі прозвали «шур­хотами», або ж «човганками», бо вони вже не ходили, а човгали. Брудні, обдерті, з пропитими фізіономіями, часто босі, во­ни вже не надавалися для послуг у кращих дільницях, улітку чекали свого щастя у парку на Високому Замку, на Стрий­ській дорозі, у чагарях Личаківського парку та в інших подібних місцинах, де кущі і покинуті будівлі слугували їм за прихисток, а восени і взимку таборували тут, де можна було випити і зігрітися. Клієнтами їхніми бувало міське шумовиння, робітники й вояки, але хіба добряче підпилі.

Я йшов попри цих чудиськ, які втратили людську подобу, виставивши свої голі кістляві й синюшні коліна в той час, як інші перевалювалися з боку на бік через потворне ожиріння; їхні обшарпані сукні й облізлі кожушки були вщерть обвішані розмаїтими блискітками і пацьорками, з ший звисали фальшиві коралі й намиста, у скуйовдженому волоссі виднілися зів’ялі квіти осені, якими й вони тепер стали, а з їхніх вуст зривалися хтиві малозрозумілі слова, що скидалися на булькотіння.