Юрій Винничук - Нічний репортер

Я проминув кілька яток і буд, в яких буяло жваве торгове життя, фризієрню [75] Фризієрня — перукарня. Юзя Міґля, в якій ніхто нікого не стриг і не голив, іно грали в очко, фербля або ж ворожили картами таро, проминув товсту й невмирущу Сару Цукеркандель, що, розсівшись на триніжку, в’язала рукавиці на дротиках перед своєю ж таки крамницею «Галянтерія і косметика», і спустився в шинок «Під соловейками», куди порядний добродій боїться зазирати з остраху, що відразу кинуться на нього різуни і, приклавши револьвер до скроні, крикнуть: «гроші або життя», а уява малювала страшних брудних бандитів, заплямлених кров’ю. Насправді серед грабіжників багато таких, що своєю зовнішністю можуть сміливо конкурувати із заможно вбраними панами, ба навіть чимало серед них франтів, особ­ливо «альфонсів», чий вигляд вигідно вирізняється від злодіїв та грабіжників. Ними завше піклується Манька чи Франка, щоб вони мали чисту білизну, напрасовані штани, накрохмалені сорочки і напуцовані мешти. Звісно, та публіка, яка збирається в таких мордовнях, на кожного прибульця дивиться з-під лоба, але агресії не виявляє, якщо той не буде продавати витрішки, а поводитиметься спокійно і не надто помітно вдава­тиметься до фізіономічних студій, бо таке гостре приглядання завсідникам не до вподоби: якщо ти хочеш мати святий спокій, то й вони хочуть того самого, кожен сам собі пан, такий тут звичай. Все це добродії, порядно вбрані, зі схованими ножами і відмикачками, які завше напоготові захищати свій приватний простір.

З самого раннього ранку і до одинадцятої тут найбільший рух, панують галас і крик, бо вступає в свої обов’язки «ґєлда» — біржа. Тоді сюди приносять крадене і награбоване, щоб якомога вигідніше продати, також з’являється зграя єврейських скупників краденого, і розпочинаються торги. Об одинадцятій все завершується, і братія відпочиває.

Коли я спустився до шинку, у кутку скрипів грамофон, а в заглибині під лямпою завзято грали в «наше—ваше», в «ein und zwanzig» [76] Ein und zwanzig — двадцять одно. і «моя цьоця — твоя цьоця». Кілька повій при шинквасі цмулили пиво і кидали на мене зацікавлені погляди, підкотитися до мене із заманливими пропозиціями не квапилися, бо, вочевидь, за ніч добряче нагарувалися.

Але не вони були тими соловейками, на честь яких названо шинок, а квартет жінок невизначеного віку зі спухлими обличчями, щедро напацьканими білилами і рум’янами, які грали на скрипках і трубах з якоюсь розпачливою нестямністю. Час від часу одна з них невпевнено підводилася і під несамовитий аком­панемент співала, а точніше вила пропитим до хрипоти голосом сороміцькі куплети. Це виття, наче виття вовка, лунало з такою пронизливою силою, що чути його було й на вулиці, а мешканці сусідніх кам’яниць починали лаятися і клясти.

Приміщення, поза окремими освітленими місцями, було густо задимлене, роздивитися обличчя було непросто, але я потребував Пурцеля. Через димову завісу мені довелося порушити той неписаний припис поведінки в таких закладах і пройтися поміж столиками, зазираючи в писки. На щастя, Пурцель сам озвався:

— Марцю, курди фляки! А ти чо сюди припхавсі? Мене шукаїш? Хляпай тутка. Наллю ти цьмаґи. З Бачевского! Нє, жиби якої баюри.

Я сів біля нього, пригубив для ввічливості келишок і запитав:

— Знаєш таку пару — білоголовий червонопикий бурмило і глистоподібний фіцик, що весь час перебирає ногами, гейби цюняти хоче?

— Та чо не знаю? Бувают тутка. А нашо вуни тубі?

— Мене цікавить, на кого вони працюють.

— О, на якогось великого пуриця. З добрими швайнерами [77] Швайнери — гроші. . Але хто він — я не знаю.

— А на Тимошевича вони не працювали?

— На кого? На того, жи ся застрелив? Нє-е. Де би той з такими си зачинав. Нє-е... то хтось з тої бранжі, шо мают підпільний газард, кукаїн... Але вуни, знаїш, багату про себе не пашталакают. І малу з ким ту входєт в балак. Ану я запитаю... Броцак! — гукнув до білявого фацета з картопляним носом. — Ходь тутка, дам ті цьмаґи.

— А йо! — втішився той і миттю підсів до нас. — А то хто? — кивнув на мене.

— То є фест кулєґа, жиби ти, курди молі, знав. На, випий, і повідж ми за тих двох, жи ту часом приходєт. Той такий теньґий і білий з руками, як молути, а другий — гейби всцєвси.

— Жи такво педалами [78] Педали — ноги. перебирає? — Броцак захвицав своїми короткими ногами.

— Йо.

— Чо не знаю? Дизьо і Геба. Але то скурві сини. З такими ліпше ся не знати. Коли то... місяць тому зчепилисі вуни з хлупами з кулєї... Ну, і тамо на убулоні зійшлисі. Кулійовці думали, жи то буде пурєдна ґранда [79] Ґранда — бійка. — поб’ют си троха писки та й потім залєют ґаров [80] Ґар — горілка. . А ті майхри пувитігали і зара чирк-чирк та й пурізали їх. Нє, то недобрі людиска.