Юрій Винничук - Нічний репортер

— Тебе бажаю, — промовив я. — Щось сталося?

Вона помовчала, мовби збираючись із духом, врешті випалила:

— Сталося. Я, пане Марку, не на таких кавалєрів чекаю. То вже вибачайте. Не цікавлять мене райські птахи [84] Райський птах — нероба, гульвіса. .

— Не розумію, хто тут райський птах? Невже я?

— Ну, не я ж.

— А можна якось детальніше пояснити?

— Можна. Заходили до мене ваші кумплі. Питали про якусь Емілію, яку ви ховаєте. Питали, чи ви мене до себе ще не водили? А як я сказала, що нє, вони почали сміятися і казати, що не бійся, скоро заведе і... — в неї на очах з’явилися сльози, але не договорила.

— То не мої кумплі, — сказав я. — То погані люди.

— А що то за Емілія?

— Одна дівчина, яку вони шукають.

— А ви її сховали?

— Сховав. Що тут поганого? Я з нею ніц не маю. Просто знайома.

— Вони так не думають. І крім того вони поводилися, як свині... один мене хотів схопити за... за... — вона приклала руку до грудей. — Я викрутилася. І добре, що пан Мусялович втрутився. Нє, пане Марку, я більше не хочу таких трафунків. Ліпше я за священика заміж вийду.

— О! — осяяло мене. — Чи у вас часом нема подруги Марти, яка в бібліотеці працює?

— Ага! — спаленіла Ярина. — То ви вже й до неї клинці підбивали! Я так і знала! До побачення. Більше мене не турбуйте.

І я, похнюпившись, вийшов. Ні, не для мене порядні дів­чата.

— Нині, чуєте, було диво дивне, — заторохтів шимон, відчиняючи мені браму. — Вийшла від нас така сьлічна панна, пройшла попри мене і ані пари з вуст. А я сторопів, бо не можу си пригадати, коли її пускав. Як то так, жи не заходила, а вийшла?

— З каштановим волоссям? — запитав я тремтячим голосом.

— Так. Була порядно вбрана. Нє жиби яка ляфіринда.

— Мала щось при собі?

— Нє, ніц. Іно хіба таку дамську торбинку під пахвою.

— Коли то було?

— Години дві тому. Ви її знаєте?

— Нє. Просто схожа на одну знайому.

— Але як то можливе, прошу пана? Як то можливе, що я її не впускав, а вона звідси вийшла?

Я розвів руками і хотів було йти нагору, та він мене спинив.

— Зачекайте. Ту для вас записка.

— Від кого?

— Якийсь чоловік передав.

Я розгорнув папірець і прочитав: «Чекаю на вас в «Cafe De la Paix». У ваших інтересах». Підписано ініціалами Л. К. Я знизав плечима, подякував і чимдуж погнав до себе. Емілії не було. Залишилися тільки її речі. На столі застав записку: «Вибачте, я мусила вийти. То дуже для мене важливо. Скоро повернуся. Не гнівайтеся. Придумайте, що скажете шимону. Ваша Емілія».

— Ідіотка! — вибухнув я і поліз шукати пляшку.

Десь у моїх закамарках ще залишилося півпляшки вина. Знайшов і вихилив, закурив і подумав, що це не той стан, який мав би я мати цього дня.

Озвався телефон.

— Розгадав загадку! — повідомив Обух. — Всі ініціали зміщені на два пункти. Але згідно не класичної латинської абетки, а сучасної. Отже, Вітольд Поґоржельський — YR, Роман Корда —TM, Ян Фурса — LH. Але хто такий NM? Це хтось, чиї ініціали починаються на L і K. Ну? Що ти на це?

— Емілія пропала, — буркнув я.

— Як пропала?

— Засранка кудись повіялася.

— Халепа. Але, може, ще вернеться.

— Та мусить, бо речі залишила.

Я розповів про свою розмову з Конарським.

— Цікаво... — замислився він. — Про серцевий напад я довідався вчора, повідомили мені добрі люди. Але документи, за якими полює німецька розвідка... Це щось нове.

Ми попрощалися, я спустився на діл і сказав шимону, що як з’явиться та загадкова панна, то щоб ішла в «Cafe De la Paix».

— О, то ви її знаєте? — підморгнув мені, радіючи, мабуть, в душі, що бачився не з привидом.

— Не певен. Але, можливо, вона шукала мене.

Він розуміюче покивав головою. Я поклав йому в руку десять грошів.

— Я сплю чутливо, — сказав довірливо. — Сміливо пукайте в шибу.

У «De la Paix», як завше надвечір, роїлося від темних типів, які вирішували проблеми, укладали угоди і накреслювали плани, хоча було й чимало гравців у бриджа, звісно ж, на папіроски. Кельнери снували з неймовірною швидкістю, спритно ухиляючись від, здавалося б, неминучих зіткнень. Я піді­йшов до бару і тільки-но намірився замовити пляшку к’янті, коли до мене підійшов фацет [85] Фацет — тип. , з яким би я не хотів зустрітися десь на самоті, і прохрипів:

— Шеф хоче з тобою балак тримати.

— Чий шеф? — здивувався я.

Він знітився і кивнув у кут, де за столом розсівся літній черевань у вовняному костюмі сталевої барви, в світлій сорочці з краваткою і темно-червоною хустинкою в нагрудній кишеньці.