Юрій Винничук - Нічний репортер

Обоє розреготалися і сховали зброю в кишені.

— Ну, що ж, маленький пустунчику, — сказав бурмило. — Збирайся. Тебе чекає невелика прогулянка в нашому інтелігентному товаристві.

— Не розумію. Що вам потрібно від мене?

— Там довідаєшся. Шеф тебе хоче бачити.

— Достобіса шефів розвелося, які мене хочуть бачити.

— А що ж ти хотів: сам собі славу зробив. І не ґуздрайся [88] Ґуздратися — зволікати. .

— Цікаво, як вас шимон пустив?

— Як, як... сказали, що ми твої родичі, га-га-га-га! — він неймовірно тішився зі свого дотепу.

— А звідки у вас ключ?

— Багато будеш знати, станеш білим, як я, — знову розреготався Дизьо.

Мені цей сміх не сподобався, але я слухняно взув мешти і неквапно зашнурував. Геба раптом скрикнув:

— Диви, Дизю, він слухавку не поклав!

— А, курва! — вилаявся Дизьо. — Ану візьми і спитай, хто то.

Геба підскочив до телефону, вхопив слухавку і приклав до вуха:

— Гальо! Хто там?..

Відповідь, мабуть, йому не дуже сподобалася, бо він скривився і витріщив налякані баньки.

— Ну? Що там? — втрачав терпець Дизьо. — Хто там?

— «Твоя востатна годи-и-ина!»...

— Що ти мелеш, смердюху?

— То не я! То він мені так сказав! І не кажи мені «смердюху», бо я того не люблю.

— Заткай хавку, смердюху. Хто то був? — звернувся до мене Дизьо.

— Комісар поліції. Певно, вже їдуть сюди.

— Ага! То ти так! — Дизьо вхопив мене попід руку і потягнув до дверей. — Ліпше не сіпайся, бо буде гірше.

Під їхнім чутливим наглядом я спустився до брами. Шимон не спав.

— Шо, — запитав, — йдете з родичами трохи ся забавити? А так-так, то завше приємно ся здибати по стількох роках.

— Маєте рацію, — сказав Дизьо, — свята правда. Ми з Мар­ком давно не виділися. Але зара си дамо троха за краватку. Добраніч.

— Добраніч, добраніч, — казав шимон, відчиняючи браму і зиркаючи на мене доволі промовисто. Здається, він здогадувався, що то ніякі не родичі, і встиг ще мені навіть підморгнути.

За рогом чекало авто. Альбінос всівся зі мною на заднє сидження, а глист за кермо. Знічев’я я дивився в шибу, намагаючись зрозуміти, куди мене везуть. Мабуть, щоб змилити мене, авто, виїхавши на Личаківську, далі їхало пустельними безлюдними вуличками, петляючи то ліворуч, то праворуч, а Дизьо час від часу штурхав під бік і плів гарячку, аби відволікти мою увагу. Тих маленьких вуличок на горішньому Личакові я не знав, ніколи там не бував і дуже скоро збився з орієнтації, де я. Але однаково це мене тішило, бо якщо вони так намагаються забембати мені баки, то, видно, вбивати не мають наміру. А з другого боку — простіше було б зав’язати мені очі. За кілька хвилин Дизьо так мене «по-дружньому» обняв і притис до себе так, що я вже не міг бачити, що за вікном.

— Сиди, котику, ціхо і не дуже роззирайся.

Авто спинилося біля високого будинку з заґратованими темними вікнами і завернуло на посипану жорствою алею. Світло фар вперлося у відчинену браму гаражу. Обійстя освіт­лювалося кованими ліхтарями. Біля ґанку на бетонному узвишші стояла фігурка панни з кошиком винограду на рамені. Мала доволі сумне обличчя, та й хто б не посмутнів, стоячи отако непорушно під сонцем і дощем.

— Вилазь, — буркнув Дизьо і спрямував світло ліхтаря на сходи, що вели до ґанку.

Геба послужливо забіг наперед і відчинив двері. Ми проминули неосвітлені сіни, і тут перед моїм носом відчинилися двері до просторої кімнати, в очі вдарило яскраве світло. На мить я нічого не міг розгледіти. Аж ось побачив у глибині за великим масивним письмовим столом з мармуровою стільницею і кривими ніжками у формі лев’ячих лап огрядного лисого чоловіка — то був той невідомий, якого ми з Обухом бачили на знимках в товаристві Томашевича. Він сидів, відки­нувшись на спинку широкого шкіряного фотеля і тарабанив пальцями по поверхні столу, наче грав на піянні. По праву руку стояла пляшка віскі, біля неї — дві шклянки, папіроси, запальничка і кольт. Оригінальний натюрморт. По столу нахабно розгулював здоровенний рудий котяра, така собі велика самовдоволена купа пуху. Він ліниво перебирав лапами, намагаючись не зачепити ані шклянок, ані пляшки, аж поки нарешті не влігся й витріщився на мене.

Грубас кивнув мені на крісло і прохрипів:

— Сідай, нічний репортере.

Я сів. За спиною в мене сопіли Дизьо і Геба. Грубас випростався, підсунув кольт ближче до себе і крекнув, начеб збирався щось мені сказати, але спохопився і звернувся до своїх пуцьвірінків:

— Фалюйте, хлопаки, заки ми си утнемо балак. Але не задалеко. Чекайте в сусідній кімнаті. Почуєте підозрілий звук — вбігайте і стріляйте без попередження. — Зачекавши, поки вони вийдуть, продовжив: — Для початку, Марку, хотів би тебе втішити сюрпризом. Зазирни до лазнички.