— Як ви гадаєте? Акціонери були вбиті, як і Томашевич?
— Не маю сумніву. Гадаю, їх убивала контррозвідка. Як тільки вони засвічувалися на зустрічах з кур’єром. Томашевич все хитро обдумав. Він розумів, що такий шантаж — великий ризик. От і підставляв когось замість себе.
— Чому ж він так довго чекав, відколи ті документи викрав?
— Чекав цілком слушно, що ті, кому на тому залежить, виб’ються в люди, стануть міністрами, генералами. Тоді вони були поручниками, хорунжими, офіцерами.
— Ви проглянули ті документи?
— Те, що ми знайшли, не зовсім документи. То лише кілька копій. Ні Ірена, ні я не знаємо, де оригінали. Але що там схована бомба — то факт. Наприклад, там є свідчення одного теперішнього міністра, які він дав у російському полоні, повідомляючи багато секретних даних. Тобто виявився тхорем і зрадником. Наші були захопили документи російського штабу. І там були ці свідчення. Томашевич тривалий час збирав такі документи, поки працював у штабі. Тепер це безцінна колекція, яка може зруйнувати багатьох відомих осіб.
— Як ви гадаєте, чому він вибрав саме акціонерів?
— Бо знав їх роками. Знав про кожного його слабості і гріхи.
— Чому ж він п’ятого не шантажував?
— А хтозна, чи не шантажував? Може, якраз і до нього черга дійшла по смерті тамтих. Але тут Томашевичу обломилося. Мабуть, той здогадався, хто стоїть за шантажем. Так я собі міркую. Що скажеш, якщо я тебе найму?
— Задля чого?
— Щоб ти, курва, знайшов того п’ятого. І папку з оригіналами документів зі штабу.
— Навіщо він вам?
— Маю до нього деякий інтерес. Життя моєї доньки в небезпеці. Думаю також, що то він, курва, забив мого садівника. А тут ще десь пропала Емілія. І я підозрюю, що не без його втручання.
— Емілія? То ви її теж знали?
— А чо би нє? То моя далека родичка. Вона й так волочилася, то Ірена її вбрала на лялю і підкинула тому хруневі. Нині вона мені зателефонувала, і ми домовилися здибатися. Але не прийшла. І це мене сильно напружує. — Він перехилив келишок і закусив шинкою. Тоді поглянув на мене задумливо і запитав: — Добре. Що ти хочеш за те, що попрацюєш нишпоркою?
— Сто золотих в день.
— О!
— То для вас занадто?
— Ні, це для тебе занадто.
Я пригостив його однією з тих чарівних усмішок, якими звик причаровувати панночок. Він хитнув головою, поліз до кишені і поклав переді мною п’ять банкнотів по сотці.
— Бажано вкластися в цю суму. Час підпирає. — На серветці він записав номер свого телефону і адресу. — В будь-який час дня і ночі.
— Якщо я виконаю завдання раніше аніж за п’ять днів, гроші лишаться при мені?
Він усміхнувся:
— Не переживай. Мене цікавить результат. Але як не виконаєш завдання, то або отримаєш нове, або гроші повернеш. Ферштейн?
Перше, що я запитав у шимона, повернувшись додому, чи не з’явилася Емілія.
— Ні, пане Марку. Не було. Правда, тут якийсь пан за вами питав.
— Як він виглядав?
— Та такий здоровило... але дуже чемний. Дав мені золотого. Видно, поважний пан.
— З білим волоссям і червоною пикою?
— Так! — зрадів він невідомо чого. — Ви його знаєте?
— Не так, щоб дуже.
Я піднявся до себе і подумав, що, мабуть, пора вже влягтися. Але натомість зателефонував Обуху і розповів усе, що почув від Леона. Особливо його зацікавили документи, які викрав Томашевич зі штабу.
— Це справді може бути бомба. Але і я дарма часу не витрачав і дещо роздобув.
— Що саме?
— Банківські папери...
Він не встиг договорити, як пролунав скрегіт ключа в дверях. Я подумав, що то Емілія, бо вона прихопила з собою запасного ключа. Але коли двері відчинилися, я побачив націлений на себе револьвер. Дизьо і Геба. Перший розтягнув свою підпечену пику у манірній посмішці, а другий весь час смикав нервово плечима, ніби поправляючи маринарку, і перебирав ногами.
— Сервус, котику, — процідив Дизьо. — Може, будеш настільки ввічливим, що запросиш нас у гості?
І не чекаючи відповіді, обоє ввалилися до покою. Я поклав на стіл слухавку, в якій ще бринів голос Обуха, і завмер. Нехай він слухає.
— Що, ніяк не оговтаєшся? — запитав Дизьо. — Ану, поцинькуй [87] Поцинькувати — подивитися, простежити.
, Геба, чи нема при ньому якої пукавки.
Піцик спритно обмацав мене. Мій револьвер був у шухляді.
— Нема? — здивувався Дизьо. — Такий зацний рипортер і без пукавки?
— Еге, нема, — відказав радісно Геба.
— Певно, мамця йому заборонила бавитися такими цяцьками, ге?
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу