Юрій Винничук - Нічний репортер

Казьо вхопився рукою за кишеню, добуваючи пістолет, але Пурцель шпурнув кастетом і вибив йому зуба, а тоді зловив за руку. Прецль тим часом забрав пістолет, приклав його до голови Казя і запитав:

— Хто мою сестру нині змасакрував?

Казьо закашлявся, випльовуючи кров, і прохрипів:

— Ну, то вам, хлопаки, не минеться...

Він не встиг розвинути свою глибоку думку, бо Прецль його луснув по макітрі пістолетом.

— Кажи, курва, хто, бо будеш не лиш без зубів, але й без вух.

При цьому він зблиснув лезом бритви перед очима переляканого Казя.

— Його тут нема, — хрипів Казьо.

Цєпа підскочив до цьотки буфетової, вхопив її за кучеряві патли і вдарив писком об ляду з неприхованим задоволенням — аж чвакнуло.

— А ти знаєш, хто то був?

Цьотка заверещала на весь свій широкий писок, зайойкала і вибелькотіла:

— То сьліпий Льоньо!

Льоня називали сліпим, бо носив чорні окуляри, був кишеньковим злодієм і садистом. Жоден його візит до повії не закінчувався без мордобою. Але що він завше справно потім розплачувався, то всі ті його витівки залишалися «в родині». Але не цього разу.

— Де той Льоньо? — запитав Пурцель Казя.

Той хитав головою і булькотів щось невиразне. Прецль хотів його гаратнути ще раз, але Цєпа вже розбалакав цьотку, та сказала, що Льоньо зараз в глибині борделю в останній кімнаті відпочиває з їхньою курвою. Ми залишили Казя на Цєпу і метнулися туди. Застали Льоня якраз, коли він прав навідліг бідолашну дівку обома руками. Пурцель скинув його з ліжка, а Прецль почав мастити кастетом писок Льоня так, що зламав йому спочатку носа, потім вилиці й щелепи, за тим акуратно вибив усі зуби, а бритвою відчикрижив обидва вуха, загорнув їх в газету і сховав до кишені. Після цього Льоньо дуже вчасно втратив свідомість, бо Прецль мав на меті ще щось йому відрізати, хоча вже й так весь був запацьканий кров’ю, як замарстинівський різник. Дівка на ліжку стежила за тим усім не без утіхи і витирали сльози та кров з розбитого носа.

Повернувшись до Казя, Пурцель промовив, нахилившись до його вуха:

— Жиби ти, Казю, запамнітав: ше раз якусь біню смикнеш з вулиці, я тубі пувтинаю все, шо нерівну стирчит. Ти то зрозумів? — Казьо кивнув, а Прецль показав йому Льоньові ву­ха. — І спалю всі твуї три бурделі.

Казьо витріщив баньки і скривився, бо ті вуха виглядали зовсім неапетитно.

— А чо чекати? — запитав Швелєр і вистрілив у нафтову лямпу, вона розлетілася, а палаюча нафта вилилася на підлогу.

Вогонь швидко почав охоплювати приміщення. Зчинилася паніка, всі кинулися до дверей і вікон. Ніхто не намагався гасити, хоча Казьо верещав як недорізаний: «Воду! Воду!»

Пурцель висадив вікно, і ми вистрибнули на двір. З інших вікон теж вистрибували дівки та відвідувачі цього затишного закладу. Фактично пожежа найбільше бушувала в танцюваль­ному залі, а туди, де були покої, добралася, коли вже всі звідки повтікали. Так що ніхто не загинув, все закінчилося щасливо і делікатно.

Була пізня ніч, коли я нарешті вирвався на волю з клоаки гріха і розпусти, ноги мої часом запліталися і слизькали на снігу, вітер кидав снігом до писка, але я вважав, що це дуже добра нагода витверезіти, й не шукав фіякра. Вдалині на мосту я побачив темну фігурку, вітер розвівав її волосся і шарпав поли плаща. Вона трималася за металеве поруччя і дивилася вниз, де виблискувала проти місяця сталева колія і танцювали осяяні ліхтарями сніжинки. Вдалині загуркотів паротяг, неспішно наближаючись до мосту. Ось фігурка почала спинатися на поруччя і навіть уже перекинула ногу, а паротяг усе гучніше пихкав паром. Я погано усвідомлював, що роблю, я просто побачив перед собою дівчину, яка хоче скочити з мосту під паротяг з вантажними вагонами, і кинувся навперейми. В мить, коли во­на перекидала другу ногу, щоб стати на окрайку мосту поза перилами, я вхопив її і з такою силою смикнув на себе, що ми з нею повалилися в сніг, а в цей час потяг прогуркотів попід нами.

Вона виривалася, мов дика кішка, кричала і лаялася, кусала і дряпала, але я тримав її міцно, хоч з роздертої моєї губи стікала кров. Я відпустив її лише тоді, коли потяг зник за закрутом, і знову настала тиша. А ми отако лежали в снігу на мосту, важко дихаючи. Вона перестала шарпатися і лише жалібно квилила, припавши до моїх грудей.

— Нащо? Нащо? — белькотіла вона, а я гладив її волосся і намагався заспокоїти.

— Як тебе звати?

— Аґнєшка... — тихо проказала вона.

Я поміг їй підвестися, вийняв з кишені пляшку горілки і влив їй до вуст. Вона випила й закашлялася, а тоді набрала жменю чистого снігу й закусила ним. Я не пив, з мене вже бу­ло досить. Її вродливе обличчя з розкуйовдженим волоссям здавалося мені янгольським. Я взяв її під руку й повів у бік міста. Вона йшла покірно і приречено, а я прикладав ху­стинку до роздертої губи і говорив: