Юрій Винничук - Нічний репортер

Емілія з опущеною головою вийшла зі мною до саду. Я запитав:

— Чому ви втекли так зненацька?

— Хтось вчора увечері приходив до мене.

— Хто?

— Я не знаю.

— Це той, хто наказав вам зателефонувати Томашевичу вчора вранці?

Вона сполохано глянула на мене.

— Ви вже знаєте?

— Поліція знає теж. Як то було?

— Я його ніколи раніше не бачила. Мені так страшно. Він напередодні того дня, як Янусь застрелився, зателефонував мені і сказав, щоб я домовилася з Янусем зустрітися на віллі. Тобто наступного дня зранку. Говорив таким страшним голосом. Мовляв, це дуже важливо. Але щоб сама не їхала.

— Коли то було?

— По обіді. Біля третьої. Я сказала, що не збираюся це ро­бити. Він тоді сказав, щоб я зателефонувала своїм батькам і поціка­вилася, як там у них справа з парканом. І повісив слухавку. Я зателефонувала і довідалася, що якесь авто розвалило їм паркан, подушило квіти, які мама так любить. Потім він знову зателефону­вав і сказав, що другим разом авто переїде когось із моїх батьків.

Вона захлипала і притулилася до мене. Я обняв її і посадив біля себе на лаві.

— Що було далі?

— Ну, що далі... Він сказав, що буде мене чекати наступного дня вранці біля брами. Щоб я вийшла. Але я не вийшла.

— І що сталося?

— Нічого не сталося. Я батькам зателефонувала, щоб викликали поліцію. А в тата є знайомий постерунків [45] Постерунок — поліцейська дільниця. , він до них прийшов і пильнував. Але ніхто їх більше не турбував.

— А вас?

— Ще мені телефонував хтось, я не брала слухавки. А з вікна бачила, що прогулювався вулицею такий худий довгий чоловік, неймовірно гидкий, він весь час сіпався.

— Отже, ви не підходили до телефону. А якщо б це був Томашевич?

— Ми з ним не домовлялися. То не міг бути він.

— Хто ж його викликав на віллу?

— Не знаю. Хтось інший. Можливо, Ірена. Їй найбільше розходилося, щоб його позбутися. Я ніколи не замовляла жод­ного вгощення. І не уявляю, яким чином я б могла його заманити на віллу.

— Ну, наприклад, сказати, що завагітніли.

Вона сіпнулася.

— Ні, я б ніколи так підло не брехала. Хоча, думаю, він би втішився, бо його жінка не могла мати дітей.

Вона затихла і перебирала пальцями поясок на спідниці.

— Що було далі?

— Я думала, що вже з тим кінець, що не буде мене ніхто турбувати. Але сьогодні з самого ранку він знову телефонує і каже, що я нечемна дівчинка. Але можу виправитися, якщо зустрінуся з ним. Я сказала, що на жодні здибанки не ходжу. За кілька хвилин він уже грюкав мені в двері. Я пригрозила, що викличу поліцію. Тоді він сказав, що знайде мене під землею. Коли він вийшов на вулицю, я визирнула у вікно, а він мовби відчув, що я дивлюся на нього, і різко підняв голову. Я ледве встигла відсахнутися. Не хотіла б його знову зустріти.

— Що будете робити? Ховатися у своєї колєжанки?

— В мене ще є трохи грошей. В Сяньки чоловік загинув на колії, жити є де. Я вмію шити. Якось обоє дамо собі раду. Як ви мене знайшли?

— Приватний детектив, який вас вистежував, повідомив мені адресу ваших батьків. А батьки сказали про колєжанку. Напровсяк попередьте їх, аби більше нікому не казали, де ви. Поки що. Поліція того збуя шукає. Як знайде, то небезпека для вас мине.

— Правда?

Вона горнулася до мене, як дитинча, шукаючи захист, а мо­же, й опіку. Але що міг би запропонувати я такій кралі?

— Чи ви не чули про ще якесь помешкання Томашевича, окрім того, де він жив на Легіонів?

— Чула. Але не знаю, де воно.

— У Томашевича могла бути ще одна коханка?

Її обличчя злегка напружилося.

— О господи! Я з ним не щодня бачилася. Може, й була.

— Ну, ви не помічали, скажімо, на віллі сліди жіночого, не вашого, перебування?

— Помічала, то й що з того? Туди його жінка заїжджала. Звідки я могла знати, хто там ті сліди залишив.

— А які то могли бути сліди?

— Ну, помада на келиху... шпилька до волосся... жіночі пантофлі могли лежати не там, де я їх поклала... Але я ні в чому Януся не підозрювала. І не лізла в його життя.

— Ви мені сказали, що востаннє були на віллі ще минулого тижня.

— Так. А що?

— Що ви робили в п’ятницю зранку?

Вона на хвильку замислилася.

— Зранку?.. Нічого... Вдома сиділа.

— Нікуди не виїжджали?

— Кажу ж: вдома була. А що таке?

— Шимон сказав, що ви вийшли приблизно о сьомій ранку.

Емілія зашарілася.

— А то була п’ятниця? Вчора? Я думала, що п’ятниця була позавчора. Я заплуталася. Отже, нині субота... — Вона похитала головою. — Все мені перемішалося.