Юрій Винничук - Нічний репортер

— То куди ви ходили в п’ятницю?

— Я... я мала поганий настрій. Вночі мені снилися жахи: від когось тікала, ховалася в лісі. Я прокинулася о шостій, нашвидкуруч поснідала і відчула, що не можу сидіти в хаті. Тому я вийшла і подалася до Єзуїтського парку. Там проблукала зо дві години. Потому пішла на Хорунщину [46] Хорунщина — вулиця Чайковського. до кіна.

— В «Atlantik»?

— Так. Показували «Чарівницю з Салєм».

— А потім?

— Потім повернулася додому.

— Вчора вранці перед тим і після того, як було вбито Томашевича, до Брюхович і назад їздив «паккард», в якому сиділо четверо чоловіків і одна жінка. То були вбивці.

Емілія поглянула на мене здивовано:

— То його таки справді вбили?

— Так. І не лише його. Вбили ще хлопця, садівника.

— Фелєка? — здивувалася вона.

— Так. Ви його знали?

— Трохи знала.

Вона закрила обличчя долонями і захлипала. Я зачекав, по­ки заспокоїться, і запитав:

— Еміліє, а які у вас стосунки були з Тимошевичем останнім часом?

— Чому ви питаєте? Хіба я вам не все розповіла?

— Ні, не розповіли про те, що він час від часу вас уникав, а ви його вистежували.

Дівчина зблиснула наїженими очами.

— Хто вам таке наговорив?

— Яка різниця? Томашевич казав, що вам пора розійтися?

— Ні, такого не було. Ми інколи сварилися. Мабуть, я була занадто до нього прив’язана.

— Ви хотіли, щоб він одружився з вами. А він зволікав. Це вас нервувало.

— А хіба це не природне бажання жінки — заснувати сім’ю?

— Природне. Але в декого склалося враження, що ваші стосунки йдуть до завершення.

Тепер Емілія насупилася й зціпила вуста. Очі її блищали від сліз. Мені стало її шкода. Я підвівся. Вона глянула на мене сумним поглядом і запитала:

— Вже йдете?

— Так. Як гадаєте, ким могла бути та жінка в «паккарді»? Очевидно, якраз вона й звабила Томашевича на віллу.

— Не знаю, — шморгнула вона носом. — Я не жила життям Януся. Я не знаю нікого з його кола знайомих. Якби мене хтось змусив виманити його на віллу, я б обов’язково вставила забаганки, які б його насторожили.

— Наприклад?

— Ну, наприклад, замовила б ще кубинські ци­ґари. Він би здогадався, що тут щось не так.

Я не міг не відзначити її хитрості. Але більше я не мав що розпитувати, лише попросив дозволу скористатися телефоном. Цікаво мені було, яким чином Бодьо збирається повертати гроші і чи не турбував його замовник. Але Бодя на місці не було. Секретарка повідомила, що він вже поїхав додому. Дивно. Пополудні додому? Я запитав, чи йому хто телефонував, вона підтвердила.

Він жив на Вульці [47] Вулька — знаходиться між вулицями Сахарова і княгині Ольги. , телефону не мав, тому винаймав бюро.

Ресторація «Варшава» розмістилася на площі Смольки [48] Площа Смольки — площа Григоренка. , 3. Посередині зали, декорованої білим та зеленим мармуром, бив фонтан і плавали рибки. На відміну від інших кнайп, де денна і нічна публіка мінялися місцями, у «Варшаві» і вдень, і вночі товклися переважно ті самі люди, які витрачали деколи за вечір те, що за тим самим столом заробили вдень. І хоч увесь час то були таки ті самі люди, але день від ночі суттєво відрізнявся. Вдень завсідники були занурені в газети або дискутували, не покидаючи своїх столиків, творячи окремі групки, кожна з яких жила власним життям і була зайнята винятково собою. Увечері столики покривалися білими обрусами, газети згортались, дискусії уривались, а групки єднались для спіль­ного товари­ського життя. І тоді люди, що сиділи ціле пополудне за сусідніми столами й не звертали уваги на сусідів, раптом помічали одне одного, починали обмінюватися усміш­ками і поклонами, купаючись у теплій атмосфері взаємної зичливості.

Власне я й застав звичну за дня картину — більшість столиків були зайняті зануреними в газети біржовиками, міцних напоїв ще ніхто не замовляв, лише пиво, дехто пив каву з тіс­течком. Панували тиша і блаженний спокій. За баром нудь­гував молодик з вузенькою смужкою вусиків над губою. Моя поява не справила на нього жодного враження, навіть коли я наблизився до бару і вмостився на ослінчику.

— Слухаю пана, — промовив він лінивим голосом.

— Я хотів би побачитися з Аґнєшкою. Вона сьогодні працює?

Він здивовано глипнув на мене, поворушив безгучно губами, мовби пробуючи вимовити слово, яке ще ніколи в житті не вимовляв, і нарешті промимрив:

— М-м-м... е-е-е... а в якій справі?

Ще два тижні тому я міг би запитати в свою чергу: «А що вам до того?», але останнім часом зрозумів, що в таких випадках ввічливість все ж перемагає, хоч я й не надто з цього був задоволений.